Тореадори з Васюківки
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Тореадори з Васюківки». Краткое содержание книги:
Павлуша на уроці писав їй записочку і, мабуть, щось там таке підмалював, бо я сам чув, як вона йому сказала: «А ти знаєш, у тебе виходить. Ти відчуваєш форму і добре передаєш рух». Ич, розумниця яка! Нахапалася від Анатолія Дмитровича слів і хизується. А Павлуша рота роззявив, вуха розвішав і вірить. А вона бачить, що він лопух, і грається ним, як кицька мишею. І тягне його в той гурток, бо, мабуть, хоче, щоб він її портрети малював, як Анатолій Дмитрович.
Учитель малювання Анатолій Дмитрович був без пам'яті закоханий у нашу Галину Сидорівну. І весь час малював її портрети. Всі стіни у нього в хаті були завішані портретами Галини Сидорівни. Завдяки цим портретам усе село знало про нещасливе кохання Анатолія Дмитровича. От і Гребенючка хоче, щоб Павлуша...
Я збирався йому все це розтлумачити і вже почав: «Ти гадаєш, що в тебе є талант...» — як тут, мов з-під землі, вигулькнула раптом Гребенючка.
— Не слухай його, Павлушо! — закричала вона.— Він просто^заздрить тобі. От у нього дійсно ніяких здібностей нема. Йому тільки різні фуліганські вибрики в голові. Він тільки й знає... А в тебе здібності... А він фуліган і на тебе погано впливає...
Тут я її перебив і сказав:
— От я тобі зараз дам по портрету, як будеш!..
А вона:
— Від тебе тільки цього й можна чекати. Фуліган!
— Мовчи! — сказав я, замахнувшись, щоб дати їй ляща. І тут Павлуша схопив мене за руку:
— Не чіпай!
— Що значить — не чіпай? Вона буде мені таке говорити, а я...
— Говори й ти їй. Вона ж тебе не б'є.
— Спробувала б вона мене вдарити, я б її... я б з неї шашлик ізробив! Хе! Щоб якась мавпа мене вдарила! Хе!
— Вона не мавпа, а людина! — басом сказав Павлуша.
— Ах, так! — скипів я.— То цілуйся з нею. Тьху! — Я вирвав свою руку, повернувся і пішов геть. І ще чув, як вона сказала:
— От і добре! Досить тобі під його дудку танцювати!
Що він на це відповів, я вже не чув.
ІсАЮ кАкЛриЛ/исА.
Спершу я навіть не дуже переживав. «А, нічого,— думалося мені,—• завтра помиримось»
Ми не раз, бувало, сварилися з Павлушею, але через день, найбільше два хтось із нас перший заговорював, і сварка вмить забувалася. Як правило, заговорював той, хто був більше винен у сварці. Я вважав, що на цей раз більше винен він. А що! По-перше, знає ж, що я дальтонік, і лізе зі своїм малюванням. По-друге, підняв на товариша руку. Ще трохи — і вдарив би. За що, питається? «Нас на бабу променял», як ото співається у популярній пісні про Стеньку Разіна. Та то ж хоч княжна була персидська, а це казна-що.
І я сподівався, що назавтра Павлуша отямиться і все буде знову ж таки, як у тій пісні,— «и за борт ее бросает в набежавшую волну». Ну, я не вимагав, щоб він обов'язково топив Гребенючку (хай живе!), але щоб викинув її хоча б із свого серця.
Та минув день, два, три... А він усе не заговорював. Він одвертався так само, як і я, і не дивився в мій бік. А на четвертий день дізнаюся, що цей довбеха записався-таки у художній гурток.
Це вже була зрада. І я не міг йому пробачити її. У мене всередині все клекотіло, як борщ у горщику. Ах ти ж, перевертню, зраднику нещасний! Кинув мене, дальтоніка, а сам подався в художники, у живописці. Знаючи, що я не можу туди, фізично не можу. Це все одно, що кинути друга на полі бою. Ах ти ж Іуда! Іуда Завгородній! Тільки так я зватиму тебе відтепер.
Ти думаєш, я плакатиму? Так? Ні! Не побачиш ти моїх сліз! Не побачиш ніколи. Думаєш, я без тебе не проживу? Зів'яну, як тая квіточка? Ось-ось-о! Перше ти зів'янеш, ти плакатимеш, ти приповзеш до мене на пузі і благатимеш, щоб я тебе простив! Я ж тебе знаю — ти занудьгуєш, занудишся через кілька днів серед отих олівців і пензликів. Без наших пригод і мужчинських розваг.
І я відчув нагальну потребу щось устругнути. Щось таке... Таке, щоб світ похитнувся. Щоб у того Іуди від заздрощів у носі засвербіло.
Неодмінно треба устругнути. І причому негайно. Але що? Запустити щось у небо? Було.
Запускали уже з тим Іудою на паперовому змії глечик із сметаною.
Впіймати щось і... Теж було.
Піймали колись із Павлушею, тобто з Іудою, в лісі пу-гутькало і випустили під час лекції... От же ж! Як не треба, то тих ідей різних завжди повнісінька торба, а як треба, то хоч лобом у стіну гати...
Крім того — потрібен напарник. Без напарника, самому щось устругнути, по-перше, дуже важко, а по-друге, просто нецікаво. І я пішов на вигін до хлопців.
Вони сиділи кружка, курили й балакали про страшне.