Тореадори з Васюківки
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Тореадори з Васюківки». Краткое содержание книги:
— Буде порядок! Ходімо, Антончику! Треба трохи подрімати, щоб до ночі не зморило.
Ми полізли на вулицю. І тут зустріли Карафольку, який ішов додому. Він тримався рукою за лоба, і обличчя в нього було таке, наче тільки-но проковтнув кислицю.
— Ой хлопці,— скрикнув він,— там таке робиться, таке робиться! В Бардадима хтось його «Київ» потяг. Він певен, що пацани. Прибіг до нас. «Хто,— кричить,— узяв?» І аж труситься. «Признаєтесь,— кричить,— прощу! Не признаєтесь,— кричить,— найду, руки-ноги повириваю!..» І, по-моєму, Ява, він на тебе думає...
Мене всього враз огорнула якась така млявість-млявість... І руки-ноги наче вже не мої, наче їх уже повисмикувано.
Карафолька відтулив руку од лоба. На лобі вилискувала здоровеннецька синя ґуля.
— Що це в тебе? — спитав Антончик.
— Та...— зам'явся Карафолька.— Об щось перечепився і впав... А ти, Яво, йому краще на очі не показуйся, серйозно... Ну, я піду, прикладу щось холодне, бо...— Він скривився і, схопившись уже обома руками за ґулю, шмигонув у свій двір.
Якийсь час ми мовчки йшли вулицею. В Антончика очі’ були, мов у того кота, якого загнав на грушу лютий собака. Він уже кілька разів зітхав, і я відчував, що він зараз щось скаже. І він сказав:
— Слухай, Яво, а може, признатися... І оддати йому апарат, бо, знаєш... Га?
Він усе-таки був полохливий, цей Антончик Мацієвський. Я не міг говорити; бо ще не впорався з тою млявістю. Тільки заперечно похитав головою.
— Як хочеш. Мені що...— знизав плечима Антончик.— Я просто хотів, щоб тобі краще. Бо, знаєш...
Це він натякав, що то ж я вкрав апарат, і мені відповідати, а його, мовляв, хата скраю. От!
Павлуша все-таки ніколи б так не сказав.
Я подивився на Антончика, як на тую мошку, і процідив:
— Як ти таке дрефло, я можу сам.
Антончик замахав руками:
— От, ти зразу! Який гарячий! Уже й слова сказати не можна. Це я просто так. Ми ж завтра зранку оддамо, так що... Це Карафолька, дрефло, панікує... Де зустрінемося?
— Біля клубу, об одинадцятій...
— Все! Ясно! Я навіть не лягатиму, щоб не проспати... Ну, до вечора! — І він побіг до своєї хати, петляючи й озираючись, наче за ним хтось гнався.
Дома дід Варава зустрів мене словами:
— Тебе Гришка чогось питав, Бардадим. Сказав, як прийдеш, щоб до нього зайшов.
Як то часто буває у хвилини небезпеки, я навіть не злякався. Просто все в мені напружилося і в голові дзиґою закрутилася думка — що робити? Треба негайно забрати з горища апарат і гайнути з дому.
— Та,— байдужим тоном сказав я.— То він хоче їхати ввечері по рибу. З-під ліхтаря. Щось там таке винайшов, хоче випробувати.
— І кращої компанії, як ти, не знайшов? — скосив на мене око дід.
— Я знаю,— знизав я плечима.— Просто, мабуть, човник у нього легкий, а помічника треба... І щоб важив небагато, і в рибальстві тямив...
Ой, тільки б не забрехатися! Дід мій брехню за п'ять кілометрів бачить. Треба не дати йому розпитувать, самому щось питати.
— А ви, діду, не знаєте, у нас на горищі десь було... таке... ну... щоб ліхтарика до корми припасувати? От я полізу знайду...
І, не чекаючи дідової відповіді, швидко подряпався на горище. Серце в мене вже теліпалося, як свинячий хвіст. Швидше-швидше-швидше! Що, як Бардадим зараз знову прийде!
Я вихопив апарат з-під сіна, сунув під сорочку і поліз униз.
— Ой, щось живіт заболів! — скрививсь я, одвертаючи свого живота з апаратом від діда. І, не даючи йому отямитися, шмигонув повз нього за клуню, а там пригинцем поміж соняхами та кукурудзою на вулицю — і за село, у гай...
До пізнього вечора, аж поки зовсім не стемніло, тинявся у гаю, у степу, по кущах понад річкою.
Кепсько мені було, дуже кепсько. Я був як той заєць полохливий, мені навіть здавалось, що в мене вуха ворушаться, коли я, озираючись, прислухався до найменшого звуку, щоб не попастися комусь на очі. І як оті злодії живуть на світі? То ж не життя, а мука пекельна! Весь час ховатися, чекати, що тебе от-от схоплять, весь час думати про свій злочин, ні хвилини спокійної не маючи.
Бідні злодії! Нещасні люди!
Коли вже зовсім стемніло, я крадькома, попідтинню подався до клубу. Я спеціально призначив збір Антончи-кові біля клубу, бо на клубі є годинник. Нам треба ж було рівно на дванадцяту. А я годинника не мав. А красти десь ще й годинника — це вже було занадто.