Тореадори з Васюківки
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Тореадори з Васюківки». Краткое содержание книги:
Я мовчки підсів до них.
— Треба взять неторгований казан,— зловісним голосом сказав Вася Деркач.— Тільки обов'язково неторгований: скільки за нього запросили на базарі — зразу куплять. Так-от, узять неторгований казан. Ізробити у дні маленьку дірочку. Піймати кажана. Піти до лісу вночі о дванадцятій годині. Знайти мурашник. Покласти кажана. Накрити казаном. І одразу швидко піти, не оглядаючись. Бо кажан кричатиме дико... На другий день, теж опівночі, піти на те місце. Піднять казан. Там будуть лише кісточки кажанові. Розгребти їх паличкою. Знайти одну таку кісточку, як виделка. А другу — як гачок... І от, якщо ти хочеш, щоб хтось від тебе одчепився, треба його легенько відштовхнуть тою виделкою. А як хочеш, навпаки, привернути когось, то треба зачепити гачком...
«Не інакше як Гребенючка, бісова душа, зачепила Павлушу отим гачком, а від мене одіпхнула виделкою»,— подумав я.
— Брехня! — зневажливо пхикнув Стьопа Карафолька.— Чого ж ти не одштовхнеш математичку, щоб вона до тебе не чіплялась і двійок не ставила?
Хлопці засміялися.
— Легше всьго сказати — «брехня»,— надувся Вася Деркач.— А ти ж не перевіряв?
— А що там перевірять! Ти б ще нас агітував чортів ловить або привидів. Пережиток! Неандерталець! — сказав Коля Кагарлицький.
Вася Деркач був-таки темний, як гудрон, і перебував під пливом своєї двоюрідної бабусі. Та бабуся, баба Мок-рина, була дуже релігійна і забобонна. Вона уособлювала в нашому селі темні реакційні сили. Лектори завжди наводили її в кожній антирелігійній лекції як приклад пережитків минулого.
— А все-таки ті привиди якось, знаєте...— мовив Ан-тончик.
Учора в клубі показували чеський фільм «Привиди замку Морресвілл». Фільм комедійний, але привидів і різної страшнючої чортівні там стільки, що в залі весь час охали й ахали. Після таких фільмів завжди хочеться побалакати про страшне. І хочеться довести, що тобі воно, те страшне, просто — тю!
— Взагалі в наш космічний, атомний вік усі ці привиди в замках — чистісінька нісенітниця,— знов озвався Коля Кагарлицький.— Усе це спростовується елементарною наукою...
«З цим, звичайно, нічого не встругнеш,— подумав я.— Дуже розумний».
— З одного боку, звичайно... Квантова механіка... Лазери...— брякнув Вася Деркач і, опустивши очі, почервонів. Балда! Ручаюсь, що він поняття не має, що таке квантова механіка, що таке оті лазери. І зараз боїться, щоб хтось його не спитав.
З таким теж не встругнеш.
— А головне — кібернетика,— авторитетно сказав Стьопа Карафолька.— Наука зараз на грані створення електронного мозку — машини, яка повністю замінить людський розум.
«Тебе першого треба було б замінити к бісовому батьку машиною, щоб не задавався! — подумав я.— Якби мені навіть сто мільйонів давали, я б його у напарники не взяв».
— А все-таки...— несміливо промовив Антончик Мацієвський.— Кібернетика... Лазери-шмазери... Я розумію... Але... От ви мені скажіть, що з людиною робиться після смерті? От жив-жив чоловік, все відчував, думав, мріяв... І от раптом умер — і нема... Нема нічого! От як це може бути, щоб не було нічого? Повинно ж щось бути. От навіть за законами фізики. Ніщо з нічого не з'являється. Ніщо без сліду не щезає, а просто переходить в іншу форму... Закон Ломоносова. Залізно! От кожен з вас вірить, що от він умре і нічого від нього не буде? Нічого він не буде відчувати, думати ніколи. От скажіть мені! Тільки чесно!
— Ану тебе з твоїми розмовами! Найшов про що балакати — про смерть! Тьху! Замовкни! — обурено замахав руками на нього Карафолька. Стьопа Карафолька, незважаючи на те, що вважався серед нас найосвіченішим і найрозумнішим, бо був перший відмінник у класі, не терпів, просто не виносив розмов про смерть. Одразу починав тюкати, тьхукати і махати руками. Він дуже любив своє життя і здоров'я. Навіть коли він чхав, то завжди сам собі казав тихенько: «Будь здоров, Степане!» І розмови про смерть, мабуть, вважав небезпечними для себе — наче той, хто говорить, тим самим може наврочити й напсувати його дорогоцінному життю і майбутньому довголіттю.
Проте Антончик на Карафольчині прокльони особливої уваги не звернув.
— Ні, от серйозно,— сказав він.— От коли за законами фізики ніщо не щезає, то чому не можуть думки, розум, почуття... ну, оте, що називають душею... чому не може воно перейти у форму привида? Після смерті тіла. Га? Хіба це не науково? Хіба це суперечить науці? Га?
Всі пороззявляли роти і перезирнулися.
— Я читав, що в Англії є офіційно зареєстровані привиди,— вів далі Антончик.— Точно. Сам у журналі читав. «За рубежом». У самісінькому Лондоні. І в інших містах. Живуть у старовинних замках і регулярно з'являються. От як це пояснить? Га?