Тореадори з Васюківки
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Тореадори з Васюківки». Краткое содержание книги:
Біля Горбушиного склепу стояв... білий привид. Білий привид без голови. Стояв, гнівно розмахуючи руками. А зі склепу чувся приглушений стогін.
Я трусонув головою.
Привид не щез.
Я протер очі рукою.
Привид був на місці. Старий козацький скарбник Захарко ходив навколо могили свого підступного вбивці і мстиво сварився кулаком.
Я ущипнув себе за руку (може, я сплю і це мені мариться). Боляче. Ні, не сплю.
Привид стояв, трагічно розмахуючи руками. Білий. Без голови. Я бачив його дуже чітко на чорному тлі каплиці. І оте темне біля шиї — то ж, мабуть, плями крові.
Раптом здалося, що він наближається до мене. А я не міг зрушити з місця від страху. Минула секунда, дві, три... Ні, не наближається. Ходить біля каплиці й свариться кулаками. А крізь шум вітру явно чути з-під землі стогін і плач сотника Горбуші.
Я вже ладен був дременути навтьоки, аж згадав про фотоапарат, що тримав у руці.
Знімай, дурню, це ж те, заради чого ти йшов!
Знімай, ну!
Це ж...
Я підніс апарат до ока, навів на привид і клацнув.
Ну, зараз щезне...
Але привид не щезав.
Це суперечило всім моїм знанням про привиди.
І тут мені стало зовсім моторошно.
Я почав помалу задкувати до вуликів. А очима прикипів до привида, не зводячи з нього погляду. Я не міг повернутися до нього спиною. Мені здавдлося, що тоді він кинеться на мене ззаду і схопить руками за горло. Це закон. До привидів не можна повертатися спиною. Вони цього страшенно не люблять.
Тільки стукнувшись задом об вулик і почувши, як загрозливо загули в ньому бджоли, я на мить одірвав погляд від привида, щоб нагледіти шлях до втечі. Так само задкуючи, я переліз навпомацки через погрібню.
І вже як зайшов за свинарник, лише тоді, востаннє кинувши погляд на привид, повернувся і дав драчки.
Загорожу я перескочив з ходу, навіть не зачепивши верхньої ворини. Такому стрибкові міг би позаздрити колгоспний жеребець Електрон.
Я біг вулицею, весь час озираючись, чи не женеться за мною привид старого Захарка. І часом мені здавалося, що позаду в темряві щось біліє. Тоді я вмикав надзвукову швидкість, бо навіть вітер уже у вухах не свистів.
Я не пішов, звісно, спати в хату, але й надворі лишатись побоявся. Заліз у сарай, де стояла наша корова Контрибуція, і зарився там з головою в сіно. Мені треба було, щоб поряд була жива душа, хай навіть коров'яча. Мене заспокоювало її сонне зітхання. Під ці зітхання я й заснув нарешті.
о
І дивно, незважаючи на такі страшні переживання, мені нічого-нічогісінько не снилося в ту ніч, і я спав як убитий. Тільки заснув, як одразу й прокинувся. Уже був ранок, і мати доїла Контрибуцію. Коли я заворушився, вона одразу побачила мене і не здивувалася. І не лаяла. Тільки спитала насмішкувато:
— Ну, як риба? Щось не бачу.
Дід таки повірив моїй брехні про нічну рибалку з Бар-дадимом, а той увечері так і не приходив.
— Та...— махнув я рукою: мовляв, не питайте, нема чим хвалитися, і, вибравшися з сіна, боком, ховаючи під сорочкою апарат, вишмигнув повз матір із сараю.
До Бардадима! Негайно! Поки він не прийшов. Бо подумає, що я таки насправді вкрав. Може, вмовлю. Все йому поясню. Все-все! Там же в апараті доказ. Ой, тільки б вийшло щось на плівці. Тільки б вийшло.
У голові в мене все крутилося, стрибало і перевертало-
ся...
Бардадим, пирхаючи, умивався на подвір'ї біля криниці.
Я важко зітхнув і рішуче підійшов до нього.
— Гришо!
Він підвів на мене мокре обличчя.
Я простягнув йому апарат.
— Бий, Гришо! Бий! Це я твого апарата вкрав. Бий! — Я підставив йому свою пику і замружився, чекаючи Удару.
Але удару не було.
— Для чого брав? — пробасив Бардадим...
— Привида вночі знімав... На Горбушиній могилі.
— Зняв?
— Зняв.
— Бре!
— О! — черконув я себе долонею по шиї.
— Ану ходімо проявимо.
— Ходімо,— писнув я, ще не вірячи, що так легко минулося.
На ходу втираючись рушником, Гриша повів мене в хлівець, де в нього була обладнана фотолабораторія.
Потім у цілковитій темряві, що аж очі боліли витріщати, він щось клацав, шарудів плівкою, хлюпав у якихось мисочках. Я тільки догадувався, що він дістає з апарата плівку і пхає її у проявник, промиває і знову пхає у фіксаж.
Я з трепетом ждав.
Невже нічого не буде?
Нарешті він одчинив двері хлівця і вийшов, тримаючи в руках мокру плівку. І одразу підніс її до очей, роздивляючись.
— Ну що? Що? Що? — аж підскочив я од нетерпіння.