Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм
- Автор: Томпсон Ева
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Соломії Павличко «Основи»
- ISBN: 966-500-265-1
- Переводчик: М. Корчинська
- Жанр: История
Электронная книга - «Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм». Краткое содержание книги:
Книга буде корисною усім, хто цікавиться літературознавством, політологією та іншими дотичними дисциплінами. Вона стане відкриттям для тих, хто шанує свіжі погляди на, здавалося б, давно знані речі.
Ewa M. Thompson. Imperial knowledge. Russian Literature and Colonialism.
Ева Томпсон — професор-дослідник славістичних студій університету Райс (США). Авторка п’яти книг та багатьох наукових статей. Її книга «Російський формалізм та новий англо-американський критицизм» (1971) — перший порівняльний аналіз двох критичних течій XX століття. Дослідження «Зрозуміти Росію: святий блазень у російській культурі» (1987) дає ключ до розуміння особливостей культури Росії. Після публікації англійською мовою книжку було перекладено китайською та видано: спочатку в Гон-Конгу (1995), а потім у Китаї (1998).
«Трубадури імперії: російська література і колоніалізм» було перекладено польською у 2000 році. Її праця «Вітольд Гомбрович» (1979) була видана польською у 2002 році.
Ева Томпсон — головний редактор «Sarmatian Review» — періодичного видання центральної та східноєвропейської тематики.
Протягом часу радянського вторгнення з Радянського Союзу до західної Білорусії було надіслано 28 редколегій газет і журналів, які зайняли приміщення місцевих видань 61. Ці групи російськомовних осіб могли перекладати російську пропагандистську пресу місцевими мовами й допомагали артикулювати погляди, які могли б слугувати інтересам Москви. Водночас для шкіл Західної України було надруковано 7 мільйонів нових підручників. У одному тільки Львові до шкіл з російською мовою викладання було направлено на перенавчання 12 тисяч партійних активістів («Правда» від 11 жовтня та 4 грудня 1939 p.). «Литературная газета» від 26 жовтня повідомила, що польська цензура у Львові унеможливлювала продаж у книгарнях правдивих підручників із суспільних наук, але радянські власті усунули цю перешкоду, і ці книжки стали загальнодоступними. У цій самій статті повідомлялося також, що у Львові відкрилася російська книгарня з книжками для дітей. «Правда» від 8 серпня 1940 р. написала, що за часів, коли Білосток був під польським правлінням, його публічна бібліотека мала 22 тисячі книжок польською мовою; тепер вона налічує 60 тисяч книжок «російською, польською, білоруською, єврейською та іншими мовами». Варто зазначити, що на час польського вторгнення в Білостоцькому воєводстві проживало 1 004 370 етнічних поляків, 162 912 польських євреїв і 119 392 білорусів. У самому Білостоці національний склад населення був такий: 39 602 євреїв, 35 832 поляків і 1 358 осіб іншого національного походження 62.
У газеті «Правда» від 6 лютого 1940 р. А. Авдєєнко та С. Шухмін писали про польських робітників, яких обрали до заводської ради в Білорусії і які тоді відмовилися брати на роботу нових робітників, оскільки не хотіли наймати білорусів. З цього виплаває, що поляки були націоналістами і поганими людьми. 19 лютого ті самі автори опублікували статтю, в якій засуджувалися «тисячі власників крамниць, паразити старого Львова, які почали гарячково спекулювати… але ненадовго». «Правда» від 24 березня 1940 р. навела опис «святкування перемоги визволеним білоруським народом». 27 березня 1940 р. у Львові відзначали «свято визволених народів».
«Правда» від 28 жовтня 1939 р. зазначала, що «протягом 600 років Західна Україна стогнала під ярмом польських панів… і катів», натякаючи, очевидно, на те, що настала пора розплати. Дж. Т. Ґросс у своїй книжці про радянське вторгнення наводив приклади того, що заохочення до насильства було невід’ємною частиною політики Радянського Союзу на окупованих територіях і того, як це допомагало йому зміцнити свою владу в цьому регіоні 63.
Радянська преса використовувала той факт, що в Польщі було мало фінансованих державою українських, єврейських і білоруських шкіл. Радянські власті відкривали такі школи невдовзі після вторгнення, однак, як скоро виявили українські та білоруські націоналісти, ці школи не були елементом справжньої українізації. Як тільки польську владу було остаточно ліквідовано і радянська влада стала почуватися безпечнішою, акцент змістився до російського націоналізму 64. У вересні, жовтні та листопаді 1939 р. в радянській російськомовній пресі підтримувалася впевненість у собі українців і білорусів, проте вона подавала також інформацію про збільшення кількості опублікованих і розповсюджених книжок і підручників російською мовою. Оскільки на цих територіях росіяни практично не проживали, то зрозуміло, що завданням цих книжок було підвищення рівня користування місцевого населення мовою метрополії, а також прискорення денаціоналізації білорусів та українців. До того ж російська радянська преса постійно плутала росіян з українцями та білорусами; іноді висловлювалася думка, що українська та білоруська мови — це діалекти російської. П. Лідов у «Правде» від 19 жовтня 1939 р. скаржився, що в панській Польщі, «у Бєльск-Підляському повіті Білостоцького воєводства [який становив частину Польщі до і після Другої світової війни та був переважно польським за складом населення як тоді, так і наприкінці XX століття,] не було жодної російської та білоруської школи». Це нарікання було справедливим стосовно білорусів, але навряд чи стосовно росіян, які в тих краях практично не проживали. «Правда» часто згадувала про «кровне братерство» між росіянами, білорусами та українцями, але не включала до цього переліку не менш слов’янських поляків. Мабуть, для тих, хто формував політику радянської російської держави, «кровний зв’язок» був значно менш важливим від імперських міркувань. Оскільки поляки орієнтувалися на Захід, їх не включили до так званого «кровного братерства». «Правда» нарікала, що як царський уряд, так і «панська Польща» докладали зусиль, щоб роз’єднати росіян і білорусів. У номері «Правды» від 16 листопада 1939 р. закликалося до «усунення національних суперечностей, умисно створюваних політикою польських панів». Справді, і царський, і польський уряди боролися з українським і білоруським націоналізмом. Оскільки поляки також мали імперські прагнення, вони намагалися запобігти білоруському та українському сепаратизмові, і їхня політика не ставила за мету посилювати націоналізм серед національних меншин.