Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
— Даруйте, я зовсім забула про мого Гюнтера. Коли б він був тут, він неодмінно запросив би вас до свого кабінету викурити сигару до лікеру. Прошу вас. В мене ще лишилися справжні гаванські сигари. Завдяки моїм батькам. Вони були досить забезпечені люди. Я могла навіть щотижня передавати одну сигару Гюнтеру до табору. Більше не дозволялося, в нас повсюди панував залізний порядок, але одну сигару я щосуботи передавала Гюнтеру, і ви можете уявити його щастя!
Мені свербів язик спитати фрау Вільтруд, де ж насправді був її чоловік — у концтаборі чи в санаторії? Бо концтабір і сигари — щось воно не дуже клеїлось. Але я стримався. Надто нерівні були сили: з одного боку зрозпачена самотня жінка, з другого — два переможці, озброєні до зубів, в силі закону і необмежених прав. Тому я мовчки посунув слідом за фрау Вільтруд і Поповим з зелених джунглів жіночої кімнати до суворої обителі колишнього інженера. Справді, з світу зеленого і по-своєму невинно-безтурботного ми перейшли до суворого, темного, похмурого світу. Стіни в чорному дереві, чорний стіл, чорні стільці, шафи, диван, і над усією тою чорнотою ще чорніший портрет їхнього фюрера, озвіреного на весь світ і на всіх мертвих і тих, кого він не спромігся вбити, дешевий портрет у чорній дерев’яній рамочці 100 на 60,— високий кашкет, комір сталево-чорного плаща сторч, вусики сторч, несамовиті очі сторч, і неодмінний підпис: «Гітлер — визволитель».
Ми з Поповим ніби наштовхнулися на невидиму перепону, стали в дверях кабінету, заціплені від несподіванки й обурення, а фрау Вільтруд плавала в темних глибинах кімнати невиразною плямою, якась ніби розмазана, майже нереальна.
— Що це таке? — першим спам’ятався я.
— Це? — фрау Вільтруд безпорадно переводила погляд з мене на Попова. — Це? Що ви маєте на увазі, пане капітан?
Я не встиг пояснити (та й чи треба було це робити?), Попов, гнівно засопівши, видобув свого парабелума (він чомусь вподобав саме німецький пістолет, може, завдяки його масивності, що так пасувала до стокілограмової туші Попова), і гахнув по озвірілому фюрерові раз і вдруге, з виляском і беззастережністю.
— Що ви робите? — зрозпачено вигукнула фрау Вільтруд. — Це ж пам’ять про Гюнтера! Він сам приніс цей портрет, сам купив його за сімдесят шість пфенігів. До війни за ці гроші можна було купити кілограм цукру. Але це ж не цукор — це пам’ять про Гюнтера!
«Бах! Бах!» — відповів їй новими пострілами Попов.
— А що скажуть сусіди? Це непростий дім, тут живуть вельми статечні люди. Що я їм скажу завтра, коли вони питатимуть?
«Бах! Бах! Бах!» — Попов розстріляв усю обойму, від портрета лишилося саме шмаття, тепер ми могли з спокійною совістю розкланятися з фрау Вільтруд і поїхати звідси, щоб ніколи більше сюди не повертатися.
Надто, що завтра в мене знов була «Керзон-лайн», бо саме так прозвав я свою дурну роботу в польських таборах. Багато церемоній, а толку — ніякого. Як та гора, що народила мишу. Та все ж це було краще, ніж ганятися за дружиною академіка Лисенка, якої ти ніколи не бачив і яка чи й існує тут насправді.
Відсвіжені, чисто виголені, ми прибули з Поповим до Мюльгайма точно, без, запізнення, наш красень Геворкян став перед лискучим «вандерером», схрестивши на грудях могутні руки, — на заздрість і захват прекрасним полячкам у таборі, ми з Поповим теж були нівроку собі: те, що він втрачав у зрості поряд зі мною, Попов надолужував масивністю статури. Картина — тільки для переможців.
З неприхованим вдоволенням згадував я, як «відбрив» Робінсона під час чергової зустрічі.
Ми почали свою роботу в польському таборі, коли Сталін ще був маршалом, про присвоєння йому звання генералісимуса мав би довідатися весь світ, але Робінсон чи то ще не чув, чи просто через свою британську загальмованість не зумів своєчасно відреагувати на цю звістку, і я майже з залассям познущався над його неповороткістю, вистріливши у відповідь на занудливе запитання «як здоров’я маршала Сталіна?» заздалегідь наготовленим убивчим зарядом: «Здоров’я генералісимуса Сталіна прекрасне!»
О, безтурботна молодість! У тих моїх запевняннях про прекрасний стан здоров’я Сталіна було більше нахабства, ніж знання, до того ж нахабства Козурінського трибу. Але що я міг вдіяти? Становище зобов’язувало. Я, селянський син, з глини і соломи, виявляється, діяв за принципом французьких аристократів, ні сном, ні духом не відаючи про той принцип. Ох, це становище і його мертвотні зобов’язання! Скільки лиха постало на світі, скільки полягло люду задля тупого дотримання цього холодного принципу!
В таборі нас очікувала несподіванка. Зустрічали нас капітан Спринчак і комендант табору. Робінсон запізнювався. Такого з ним ще ніколи не було!