Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
Віра танцівливо наблизилася до німкені і ледь присіла, припрошуючи до кави.
— Що? — пробелькотіла німкеня. — Кава? Мені? Справжня кава? Натуральна? Не ячмінь, не жолуді, а справжнісінька, ароматна, чудесна кава, як у добрі старі часи? О, боже! Яка краса і яке блаженство!.. Навіть без цикорію, чистісінька!
Вона сьорбала і присьорбувала і щось лепетала і вигукувала, знов лепетала, сьорбаючи, але то вже не було оте шалене словоливство, якому ми не могли нічим зарадити, тепер її можна брати голими руками. Попов знайшов геніальний хід. Слава Попову!
Я почекав, поки німкеня, насолоджуючись, повільно випила чашечку кави, і якомога спокійніше сказав:
— Тепер ми просимо, щоб ви сказали нам про свій клопіт. Але буквально в кількох словах і якомога точніше. Ми люди військові і любимо точність.
Вона дивилася на мене слухняно і зовсім розгублено. Може, не розуміла моєї каліченої німецької?
— Ви дозволите мені ще чашечку? — несподівано спитала водна і усміхнулася якось ніби по-дитячому і стала від тої усмішки навіть мовби гарнішою.
— Звичайно ж! — вигукнув я, — Пийте на здоров’я. Коли захочете, Віра вам зварить ще. Будь ласка.
— Я така вдячна, така вдячна. Тільки подумати: натуральна кава! Я вже забула її смак. Ми не могли дозволити собі такої розшкоші навіть тоді, коли Гюнтер був головним інженером, коли він усі свої сили, всю снагу, все вміння віддавав фюреру, народу і армії. Я нічого не знала про той завод у Ремшайді. Гюнтер ніколи не розповідав нічого. Але я знала одне: незаплямовані люди на незаплямованих заводах. і Гюнтер був таким. Як його могли звинуватити в саботажництві? Це було після того кошмарного червневого дня сорок четвертого року. Коли якісь зловмисники підклали бомбу під стіл фюрера. Гюнтер опинився в концтаборі, і це був суцільний кошмар для мене. Дружина зрадника — уявляєте? Але я героїчно знесла все це і дочекалася кінця війни і того дня, коли Гюнтер нарешті повернеться додому. То й що? Він повернувся тільки для того, щоб узяти деякі свої особисті речі, все краще з одягу (я зберегла все до останньої ниточки), а тоді заявив, що йде від мене, бо знайшов справжню жінку, яка відшкодує йому його вкорочене концтабором, гітлеризмом і ще чимось (мало не прожитими зі мною роками!) життя. Ви уявляєте? Ви можете собі таке уявити? Він так любив домашніх тварин і кімнатні квіти — і я все це зберігала, поки він сидів у концтаборі, а тепер? Тепер Гюнтер все кинув заради цієї руської.
— Руської? — здивувався я. — А це звідки? Де вона взялася?
— Хіба я вам не казала? Власне, я тільки про це й говорила. Для того й добулася до вас. Я довго розпитувала, поки знайшла вас. Добиратися з Ремшайда хоч і недалеко, але трудно. Машину я вимушена була продати. Мотоцикл забрав Гюнтер, та я й не вмію на мотоциклі. Тому вийшло, що я аж уночі.
— Коротше, — не зовсім чемно перепинив я, — ви хочете сказати, що ваш чоловік покинув вас заради руської жінки?
— Саме так, саме так. Вільтруд, — сказав він, — ти повинна зрозуміти мене: це справжнє кохання. Вона така жінка, така жінка! Власне я подумала: може, ця жінка має цінність не тільки для мого Гюнтера, але й для панів радянських офіцерів. Бо вона, здається, не проста собі жінка, а дружина якогось великого радянського вченого. Його звуть… його звуть, у мене тут записано… Академік Лисенко… Ви, мабуть, чули про нього?
— Академік Лисенко? — повторив я. — От єрунда!
— Що вона там каже? — нетерпляче перехилився до мене Козурін. — До чого тут академік Лисенко?
— Вона каже, ніби її чоловік, вийшовши з концтабору, познайомився десь тут з дружиною академіка Лисенка, ну і… Одним словом, любов і все інше.
— Дружина академіка Лисенка? — Козурін сполотнів од переляку. — Капітане Сміян, я б попросив вас не повторювати цієї ворожої вигадки. Дружина академіка Лисенка — і де? Це наклеп і провокація! Ви розумієте? Як могла опинитися тут дружина академіка Лисенка?
— А як опинився в окупації Київ на цілих два роки? А вся Україна, Білорусія, Прибалтика, сімдесят мільйонів радянських людей?
— Які сімдесят мільйонів? Що ви верзете?
— Наказ номер двісті двадцять сім, підписаний товаришем Сталіним. Двадцять восьмого липня сорок другого року. Ознайомлено весь особовий склад. Офіцерів — під розписку.
Козурін дивився на мене з ненавистю. Він не був на фронті, не засвідчував підписом ознайомлення з наказом № 227, міг би й відмахнутися від якогось там наказу, але тут не відмахнешся, бо сам товариш Сталін…