Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
Цього я не міг збагнути. Чотири роки мене й моїх бійців годували старшини, начальники продовольчого постачання, дивізійні і армійські склади, гороховий концентрат, жирна каша з м’ясом, заморська свиняча тушонка, а коли й чорний сухар, пожолоблений, мов підошва в старих шкарбанах, але завжди щось було кинути на зуб, і завжди без клопоту, без думки про те, звідки воно береться, без стурбованості про день завтрашній. А ці люди? Ну, так, це нація переможених, вони розгромлені, вони повинні спокутувати все, в чому завинили перед Європою, напустивши на неї залізні орди своїх цинічних войовників. Але жінки, діти, старі люди, цілий народ, покинутий напризволяще? Коли ми ступили на німецьку землю, то невидима щедра рука мого народу подбала про те, щоб суп і кашу з ротних кухонь отримували не тільки наші солдати, а й ті нещасні місцеві жителі, які опинилися між двох вогнів. і пайку хліба наші комендатури виділяли для кожного з мешканців захоплених нами міст, може, й не дуже європейського хліба, глевкого, темного, як земля, але ж хліба! Про нас казатимуть: грабували, мародерствували, ґвалтували жінок, палили все й нищили. Коли йде величезна армія, на її шляху буває все. За переднім валом визволителів, чистих і високих душ, які власною кров’ю оплачують кожен метр відвойованої у фашистів землі, за цим валом повзе темна тилова маса, де змішано грішне з праведним, самовідданість межує з підлістю, чесне виконання обов’язку несподівано стикається з шкурництвом і мерзенністю.
Мені самому довелося брати участь у розстрілі двох мародерів, які шастали по будинках німецького містечка, щойно відбитого нами у фашистів.
Але ж дим наших кухонь, хай бідний і не дуже смачний дим, лоскотав обнадійливо ніздрі не тільки радянських солдатів, але й усіх тих німців, де ступав наш кирзовий чобіт. Не було в нас таких розкошів, як у американців і англійців, не знали наші бійці в своєму раціоні шоколадів, заморських фруктів, ніжного м’яса, вишуканих бісквітів. Зате вміли ділитися тим, що мали, і щедрість наша не мала меж.
— А як же союзники? — спитав я фрау Вільтруд. — Хіба союзники не дбають про цивільне населення?
Жінка подивилася на мене трохи спантеличено.
— Я не знаю. Принаймні я нічого не чула.
— Гаразд, — не вспокоювався я, — облишмо союзників. Але ось я мав контакти з суто німецькою владою. Чи ви чули про те, що в Кельні вже є німецький обер-бургомістр доктор Аденауер, той самий, що був ще до нацистів, отже ви маєте уряд, який повинен дбати про своїх людей. Як же пояснити, що ви сидите голодні і без будь-якої надії?
— Уряд? — фрау Вільтруд спробувала навіть усміхнутися, хоч не було, мабуть, нічого недоречнішого для її пісного обличчя, ніж усміх. — Ви кажете, уряд? Але ж уряд ніколи не годував людей. Принаймні я такого уряду не знаю. Ви сказали, що в Кельні є обер-бургомістр доктор Аденауер? Я охоче повірила б у це, коли б доктор Аденауер повернув мені мого Гюнтера. Але я хочу вірити руським, які заберуть свою фрау Лисенко, і тоді мій Гюнтер хоч-не-хоч — сам прийде сюди і знайде свою вірну Вільтруд і…
Фрау запустила свою словесну силосорізку, вимкнула всі рубильники, від’єдналася відсвіту, стала сліпа й глуха — ось нагода мерщій схопитися і непомітно вислизнути звідси, може, й назовсім відкрутитися від цієї непевної справи.
Та мене зрадив Попов. Нам би переморгнутися — і ноги на плечі, а він скочив на рівні сам-один, з нежданим для його опецькуватості спритом перетнув кімнату і вже від порога заявив:
— Здається, в машині в мене є трохи галет. Збігаю принесу…
Мене принесено в жертву на побиття безладними словами.
Треба було сидіти і вдавати, що слухаєш.
Щоправда, Попов ходив недовго, повернувся ж не тільки з пачкою галет, а й кількома плиточками шоколаду (американський солдатський шоколад без яскравих обгорток, без станіолю, в простому, під пергаментний, папері) і великою банкою розчинної кави «Нес». Як на голодне побутування фрау Вільтруд, дари були воістину царські.
— О, боже! — фрау Вільтруд не могла стямитися. — Кава і шоколад? Шоколад і кава?
Вона бігала довкола опасистого Попова, що стояв у кумедній позі різдвяного Діда Мороза з дарунками в руках, сплескувала в долоні, розводила руками, поправляла окуляри, розгублена, але щаслива, навіть у захваті, а я дивився на все це дійство і думав, що, мабуть, все ж таки чоловіка жінці ніяким шоколадом не заміниш. Фрау Вільтруд, мовби вловивши мою скептичну думку, враз стрепенулася, стала перед нами зовсім спокійна і врівноважена, і голос у неї зненацька набув стриманості, навіть суворості.