Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
— Взяти автоматників?
— Ви що — ганятися за дружиною академіка Лисенка з автоматниками? Беріть Попова, на випадок ускладнення з англійською адміністрацією, і їдьте.
Ми взяли «цеппелін» Попова. Він за кермом, поруч — фрау Вільтруд, щоб показувати дорогу, я на заднім сидінні, подрімуючи від темряви, нічного спокою і м’якого погойдування автомобільних ресорів. За Бенсбергом пішли ліси й переліски, тьмаве світло фар вихоплювало з туману то якусь самотню садибу, то стовпи з колючим дротом, яким розгороджувалися пасовиська, то рекламний щит з заляпаним написом. З шосе ми з’їхали, плуталися тепер якимись висілками, Попов щоразу питав фрау Вільтруд: «Куди тепер?», вона досить упевнено спроваджувала машину то прямо, то ліворуч, то праворуч, нарешті ми доїхали, будинок був низький, довгий, темний, стояв зовсім самотній, нагадував пустку, та коли Попов загрюкав у двері і став кричати щось англійське, виявилося, що там живуть, спалахнуло світло, заворушилися злякані люди, безліч людей, безліч кімнат, ще більше дверей, ми з Поповим і фрау Вільтруд ішли через ті кімнати, поєднані десятками дверей в якийсь примарливий лабіринт, підводили людей з постелі, зазирали в закутки, допитувалися в фрау Вільтруд: «Це? Він? Вона? Ні? А це?» «Треба спитати його сестру! — бубоніла фрау Вільтруд, — треба спитати його сестру!» Нам з Поповим було однаково: сестра — не сестра, а тих, кого ми шукаємо, вже тут немає, може, й не було, може, взагалі вони не існують.
Нарешті знайшлася сестра, літня жінка, мати й господиня всього оцього бедламу, досить непривітно вона пояснила, що Гюнтер справді був тут і мав ночувати, але передчуття підказало йому, що це небезпечно, він узяв свою Марію, посадовив на мотоцикл, і вони поїхали. Куди? Це вже їхня справа. Він переслідуваний, і ніхто не може допитуватися в нього, куди їде, де сховається. Переслідували Гюнтера фашисти, тепер переслідують союзники, і так, мабуть, буде до самої смерті.
Смерть і все інше мене в цих обставинах не цікавило.
— Ви сказали — Марія? Цю жінку звуть Марія? Вона руська? — спитав я господиню.
— Я нічого не знаю. Гюнтер так її називав. А хто вона, звідки — не знаю.
Власне, й це мене мало обходило. Марія, Ганна, Єлизавета — аби не Оксана! Єдине ім’я дороге для мене, всі інші можна тасувати, як карти в колоді, і нічого на світі не зміниться.
Попов лаявся в усіх своїх канадсько-американських і британських богів.
— Розвели з своїм Козуріним парламент, а треба було одразу сюди. Скок — і готово!
— Здається, це твоя ідея — напоїти спершу фрау кавою.
— А як інакше ви могли з нею порозумітися?
— От-от, не шукай тепер винних. Фрау Вільтруд, ви можете сказати, куди поїхав ваш чоловік?
Вона не могла. Та й хто б зміг?
— Тоді що ж? — спитав я фрау.
— Прошу відвезти мене додому. Я смертельно втомлена.
Вона, але не ми — ось вища справедливість!
Фрау Вільтруд жила в Ремшайді. Величезний похмурий будинок, квартира на третьому поверсі. Кілька великих кімнат, справжні джунглі з екзотичних рослин, папуги в клітках, м’які коти труться об ноги. Молодець інженер, що плюнув і втік звідси! Але нам з Поповим утекти не вдалося. Фрау Вільтруд затягнула нас у самі нетрі свого рослинно-тваринного царства, всадовила в глибокі, як могила, фотелі, стала частувати якоюсь зеленою гидотою, липучою, солодкою, але страшенно міцною.
— Наш фамільний лікер, — пояснила фрау Вільтруд. — Унікальний! Як його любив Гюнтер! Ах, як він любив цей лікер!
Попов спитав дозволу палити, почастував сигаретою і фрау Вільтруд, обоє вони, лизькаючи зелений лікер, чимдуж смалили «Честерфільд», я ж належав до нечисленного племені некурящих чоловіків і не міг «закусювати» бодай сигаретою, а слов’янська моя натура ремствувала проти капіталістичного звичаю пити і не закусювати.
— Чи не знайдеться у вас хоча б сухаря, фрау Вільтруд? — спитав я господиню, коли вона знов підлила до мого бокала.
Слово «сухар», цвібак по-німецьки, я знав, бо в нас був артилерійський майстер Яша Цвібак, який сам кепкував із свого прізвища: тільки подумати, в чоловіка золоті руки, а його звуть сухарем!
— Сухар? — здивувалася фрау Вільтруд. — Але ж звідки?
— Я мав на увазі щось таке, щоб заїсти ваш лікер, — трохи зніяковів я.
Тепер зніяковіла фрау Вільтруд, хоч, чесно кажучи, це почуття їй зовсім не личило.
— На жаль, у мене нічого немає попоїсти, — сказала вона.
— Як же ви живете? — вигукнув я. — Ви взагалі щось їсте?
— Я? Не знаю. Все порушилося, ніхто нічого не знає, всі розгублені і нещасні…