Тисячолітній Миколай

А коли б знав, тобі то що? Хто я тоді був, що вмів, що знав? Ніби й говорив, а тільки й знав, що повторював чужі слова, Кудись ішов, а насправді мене штовхали в спину і спрямовували незалежно від моєї волі. Чогось хотів, але виходило так, що мені залишалися тільки найпримітивніші бажання, та й ті вдовольнялися лише завдяки чиїйсь милості, а потреби вищого порядку і надалі зоставалися для мене, власне, незнаними, неприступними і нездійсненними.

Може, той день, коли британський офіцер повідомив про бомбардування Хіросіми й Нагасакі, був найтрагічнішим у моєму житті? Та хіба тільки в моєму?

На жаль, був я тоді надто молодий і легковажний. Бомбу американці кинули в понеділок, день тяжкий, але сьогодні середа, і кінець другої світової війни, кінець усього лихого, отож радуймося, що дожили до цього дня, і хай хмари радіоактивного попелу розвіються вітрами надій.

— Таку подію треба відзначити, — заявив я урочисто, — ваше повідомлення, містер Робінсон, а мій банкет з нагоди закінчення другої світової війни. Запрошую всіх до себе! Заперечення будуть?

Заперечень не було, і ми поїхали. Все товариство я запросив до «мисливської вілли», де, як кріт у норі, сидів на своїх припасах жлоб Коляда. Він виповз нам назустріч з якогось таємничого прихистку, зіжмаканий, як брудна ганчірка, аж соромно було називати його старшим лейтенантом Червоної Армії перед такими поважними гостями. Але нічого не вдієш, я представив Коляду, назвав його нашим дорогим годувальником, йому ж шепнув на вухо: «Коньяку в дубовий зал і не жлобствуй! Та пошли за Козуріним. Скажи: ждуть гості».

Коляда спробував постогнати, демонструючи звивистість тіла, якій міг би позаздрити дощовий черв’як, але я голосно заявив, що зараз буде коньяк, до того ж — найкращий з німецьких коньяків, — і скупердяєві вже нікуди було відступати.

Коньяк, як на знавця, був, мабуть, так собі, зате міцний, а чого ще треба молодим офіцерам з луженими шлунками і печінками, твердішими за дерев’яну табуретку? Горілка була б тут набагато доречніша, бо що проти неї шотландське віскі, яке пили англійці, чи кисленькі рейнські вина? Та де ж тут візьмеш горілки, коли з Берліна йдуть тільки накази й інструкції, а все постачання обмежується смердючими цигарками «Епоха». Коньяк же в нас був, сказати б, з власних запасів, які завдяки дбанню Коляди, ніколи не вичерпувалися. Добував коньяк Коляда способом, який сам винайшов і який можна було б запатентувати в міжнародній організації пройдисвітів і ошуканців, коли така існує насправді. Почалося з епізоду зовсім незначного. Серед наших машин (ясна річ, не вітчизняних, а всуціль трофейних) був невеличкий «адлер» коров’ячого кольору, з переднім приводом. Машина непрезентабельна, зовні досить незграбна, якась розложиста, мов розгодована жінка, одним словом, — нічого привабливого. Ніхто не хотів на ній їздити, щось там ніби було навіть негаразд з двигуном, про коров’ячого «адлера» вже й забули, та ось наш водій Анатолій полагодив машину, навів на неї потрібний глянець, тоді знайшов якогось ресторатора і проміняв йому «адлера» на триста літрів коньяку. Коньяк Анатолій одержав у п’ятилітрових скляних бутлях, обплетених лозою, і весь свій здобуток привіз до нашого розташування, виказуючи всю широчінь вірменської натури. Сам він пив тільки виноградне вино, нічого міцнішого не брав до рота. Хлопці Льоні Зябрєва допитувалися в Анатолія: