Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку
- Автор: Коллектив авторов
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Наукова думка
- ISBN: 978-966-00-1458-9
- Жанр: История
Электронная книга - «Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку». Краткое содержание книги:
Аналіз історико-правової реальності тісно пов’язується з еволюцією теоретичних і суспільно-політичних поглядів на призначення правосуддя та судової влади.
Звертається особлива увага на історичний досвід, який доцільно врахувати у процесі сучасної судової реформи в Україні.
Монографія розрахована на широке коло науковців, викладачів, аспірантів, студентів, юристів-практиків, усіх, хто цікавиться проблемами судової влади.
13-й Закон 1876 р. передбачив, що «для вирішення спорів між господарем і слугою (наймитом), а також польовими працівниками або поденниками, так само, як і для законного заходу в разі порушення закону», органом першої інстанції є: в комітатах — солгабіро, а в містах — начальник поліції. 45-й Закон 1907 р. змінив це положення таким чином, що зазначені спори у великих і малих селах вирішував головний окружний начальник, у містах — начальник поліції або призначений радою чиновник, у столиці — районний керівник у відповідних районах. Касаційною інстанцією в комітатах був піджупан, у містах із правом муніципалітету і в столиці — міська рада. У третій інстанції такі справи розглядав міністр землеробства. Покладаючи розгляд подібних справ на солгабіро і вилучаючи їх з юрисдикції загальних судів, Угорщина порушувала принцип рівності громадян перед законом, надаючи земельній аристократії певні переваги[657].
Організація і повноваження сільських судів визначалися законами про цивільне судочинство (31-й Закон 1871р., 22-й Закон 1877 р., 1-й Закон 1911 р.). До складу сільського суду входили староста (в поселеннях міського типу — спеціально призначений чиновник) і один-два члени сільського керівництва. Сільські суди здійснювали судочинство у цивільних справах з невеликою сумою позову, а їх компетенція у кримінальних справах поширювалася лише на справи прислуги (45-й Закон 1907 р.) і польові шкоди (47-й Закон 1907 р.).
Певними судовими повноваженнями були наділені й піклувальні служби. В ті часи також була можливість здійснення арбітражного судочинства. Слід згадати ще про консульське судочинство, яке здійснювали консульські заклади над підданими кайзера та короля. Апеляційною інстанцією цієї системи був утворений в Константинополі вищий консульський трибунал, який складався в рівних частинах з австрійських та угорських консулів-суддів.
Існував також спеціальний кримінальний суд Пештського університету для розгляду справ про вчинення студентами кримінальних діянь[658].
В особливому порядку розглядалися справи про адміністративні проступки. Згідно з Угорським кримінальним кодексом про проступки (40-й Закон 1879 р.) адміністративні правопорушення могли визначатися міністерським розпорядженням або обов’язковими постановами органів місцевого самоврядування. Органи виконавчої влади намагалися утримати такі справи у своїй компетенції.
У містах справи про проступки вирішував начальник поліції й інші міські органи, а в селах — головний окружний начальник. Органом другої інстанції в комітатах був піджупан, у містах із правом муніципалітету — міська рада. Зі скаргою на їхні рішення можна було звернутися до міністра внутрішніх справ, а в окремих випадках — до галузевих міністрів (§ 13 20-го Закону 1901 р.). Лише деякі види проступків належали до компетенції окружних судів.
За майже півтора століття перебування Галичини та Буковини під австрійською владою відбулося чимало історичних подій. Габсбурги наполегливо втримували свою зібрану «по клаптиках» імперію, воювали із сусідами, придушували національні рухи й народні повстання, балансували між парламентаризмом і абсолютизмом, пережили «весну народів» і трансформацію імперії в двоєдину конституційну монархію.
В розвитку судівництва на українських землях можна вирізнити періоди: перевлаштування колишніх станових судів на загальноімперський кшталт із поступовим обмеженням компетенції шляхетських, магістратських і домініальних судів та заснування адвокатури (до 1848 р.); післяреволюційних реформ і контрреформ, узагальненим підсумком яких стало створення системи всестанових судів, апробація суду присяжних, запровадження прокуратури й перетворення адвокатури на авторитетну корпорацію (1848–1867 рр.); формування судівництва конституційної монархії з притаманними йому відносно незалежною від адміністрації, хоча й підлеглою імператору, судовою владою і демократичними принципами судочинства (1867–1918 рр.).
До беззаперечних досягнень австрійського судівництва можна віднести: визначення єдиної системи загальних судів, їхніх організаційних основ, внутрішньої структури, компетенції; формування професійних вимог до кандидатів у судді та встановлення порядку призначення на суддівські посади; запровадження єдиних вимог перегляду судових рішень; упровадження суддівського самоврядування; утвердження принципів участі громадського чинника у діяльності судів.
Особливо слід відзначити появу в Австрії одних із перших в історії людства судів публічного права, зародження конституційної та адміністративної юстиції.
657
Чизмадия А. Указ. соч. — С. 280, 281.
658
Там же. — С. 175, 176.