Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

Варто ще раз нагадати, що Путін прийшов до влади саме тоді, коли авіація країн НАТО бомбардувала територію Югославії, Косово відокремлювалося з тим, щоб у майбутньому стати незалежною державою, а Бульдозерна революція в Сербії стала першою з подій, які заходилися називати «кольоровими», або демократичними революціями. Російські та інші пострадянські лідери соціалізувалися під впливом конспірологічних теорій, тому вони розглядали «кольорові» революції як єдиний ланцюжок подій. Ці страхи ще глибше закорінені у свідомості офіцера КДБ Путіна, який 1989 року в Дрездені став очевидцем демократичної революції та краху комуністичного режиму НДР. «І всі ці далекі роки прокинулися в нього усередині»[878], коли він побачив революції на теренах, які вважав підконтрольними винятково Росії.

Повернення до радянського змовницького світогляду супроводжувалося відродженням антиамериканізму, що засвідчили президентські вибори 2004 року в Україні. Виборча кампанія Віктора Януковича, яку провадили відряджені Путіним російські політтехнологи, була заснована на стратегії «керованого хаосу».

Помаранчеву революцію Путін розцінив як особисту зовнішньополітичну невдачу, власне «одинадцяте вересня», і задумав контрреволюційну помсту. Проєвропейська Україна стала б для нього «стратегічною поразкою та приниженням»[879]. Після обрання Януковича у 2010 році Путін втішався тим, що отримав потенційного сатрапа; питання полягало лише в ціні, яку слід було запропонувати йому за перехід у цю роль. Хоча Янукович виконував майже усі вимоги Росії, цього було недостатньо для того, щоб Москва знизила ціну на газ для України, яка продовжувала платити за нього найбільше в Європі. Водночас Янукович, будучи першим українським президентом, який виступав проти членства України в НАТО, офіційно продовжував підтримувати укладення угоди про асоціацію з ЄС (хоча де-факто підривав цю можливість своєю внутрішньою політикою, зокрема ув’язнюючи опозиційних лідерів). Тому Андрій Циганков помиляється, стверджуючи, що у Януковича з Путіним склалися дуже добрі стосунки[880]. Насправді між ними продовжувала існувати напруженість, бо незалежно від того, що робило українське керівництво для задоволення вимог Кремля, йому завжди було мало.

Усунення Януковича від влади завело Путіна у безвихідь: одне приниження 2004 року — це ще півбіди, але двох упродовж одного десятиріччя було забагато. Путін схибив і під час Помаранчевої революції, і під час Євромайдану, позаяк те, що йому радили політтехнологи, розвідслужби, націоналістичні союзники й консультанти, спиралося на царські та радянські історичні міфи. У 2004 році російські політтехнологи Ґлєб Павловський, Константін Затулін, Марат Ґєльман і Сєрґєй Марков непохитно вірили, що розуміють Україну, хоча насправді усі вони цілковито помилялися[881]. Так, наприклад, Павловський виключав повторення грузинської Революції троянд в Україні. Ілюзія того, що більшість українців налаштована проросійськи і лише меншість на заході Україні не хоче близької співпраці з Росією, породила в них певність, що на президентських виборах в Україні в будь-якому разі переможе проросійський кандидат. У 2014 році російські розвідувальні служби та «сірі кардинали», скажімо, Владіслав Сурков, геть хибно розуміли ідентичності та лояльності російськомовних громадян України. При цьому Путін був схожий на більшість російських громадян, твердо переконаних, що Помаранчеву революцію фінансували США, Віктор Ющенко був американським лакеєм, його дружина — агенткою ЦРУ, а українські націоналісти «зганяли нещасних українців палицями на головні міські майдани і примушували їх скандувати перед телекамерами “Ю-щен-ко”»[882]. Тенденційне перекручення про американську змову було потрібне росіянам, аби спробувати пояснити дії «тупых хохлов», які організували революцію, не питаючи «старшого брата» — того «брата», який не здатен організувати подібну революцію в Росії.