Первісна. У вирі пророцтв
- Автор: Авраменко Олег Евгеньевич
- Серия: Сага про Первісну #2
- Язык: украинский
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Первісна. У вирі пророцтв». Краткое содержание книги:
Тим часом Шимас аб Нейван і Ріана вер Шонаґ, послухавшись поради диннеші, прямують на Ініс на н-Драйґ. Що їх чекає на цьому далекому острові, де тисячу років тому помер останній у світі дракон? Яке нове знання вони там здобудуть? І як це пов’язано з Ейрін та її Первісною Іскрою? А пов’язано ж напевно…
— Навесні вирушу в дипломатичну подорож по Південному Абраду, — сказав він Мораґ і Ліамові. — Налагоджуватиму стосунки з тамтешніми королями. І неодмінно завітаю в Леннір — Ейрін дуже розхвалювала свою країну.
— Підгадай так, щоб застати на канікулах принцесу Фіннелу, — порадив йому Ліам, по-змовницькому підморгнувши. — Вона буде рада тебе бачити.
Цього вечора Бренан знову отримав від Ейрін Фіннелиного листа і так само, як учора, перш ніж лягти спати, написав їй розлогу відповідь…
У Пенбедирі Бренанів почет збільшився мало не втроє за рахунок молодих шляхтичів, які, за прикладом Гамішіна аб Бедвира, зголосилися супроводжувати його до Ейгайна. Отож тепер у їхньому загоні переважали катерлахці, як це й годилося для оточення лорда-наступника катерлахського престолу.
Бренана дуже дивувало, що ніхто з них (як, власне, й усі, кого вони зустрічали по дорозі) ні на мить не піддав сумніву його високий і досі нечуваний у Катерласі статус, ніхто не зажадав підтвердження, дарма що Мораґ мала при собі надіслану відьомською поштою грамоту з офіційним рішенням Ради Лордів. Їм просто вірили на слово; а точніше, вірили синьо-червоним мундирам мінеганських ґвардійців, які свідчили про те, що з ними їде не просто знатна жінка, а відьма. І попри своє різне ставлення до відьом, часом навіть вороже, люди не припускали й думки, що вона може так нахабно брехати.
Утім, довго приймати Моражині слова на віру нікому не довелося. На другий день після від’їзду з Пенбедира їхній загін обігнали урядові кур’єри, що мали наказ довести до відома підданих, що в них з’явився новий король разом із наступником престолу. Хоч зазвичай усі звістки про найважливіші події в країні розходились інакше. Завдяки відьмам, про них негайно ставало відомо в столицях усіх князівств (за винятком хіба Рондава, чий ґраф через свою знамениту скнарість не запрошував до себе на гостину відьом), а вже звідти інформація надходила до найдальших куточків Катерлаху. Проте зараз половина відьом, що мешкали в княжих містах, з’їхалися до Тахріна, а решта на цей час вирушили провідати сестер у сусідніх країнах, отож вісті довелося поширювати старим дідівським способом — від центру королівства до периферії.
Незважаючи на те, що чисельність загону істотно зросла, він не став рухатися повільніше, оскільки всі нові супутники Бренана були дужими й витривалими молодими людьми. З Пенбедира до Ейгайна вони доїхали за неповні чотири дні, що було досить пристойно для зимового часу, і майже на цілу добу випередили корабель, на якому пливли Бренанові кузини в супроводі сестер Моркадес вер Ріґан і Мірґен вер Евлін. На щастя, перший місяць зими був не дуже суворим, повноводна Авон Гір і не думала замерзати, тому їм не довелося сходити на берег і продовжувати подорож суходолом.
В Ейгайні вже кілька днів знали про обрання Бренана наступником престолу. На відміну від решти княжих столиць, тут цю звістку отримали оперативно, бо сестра Рошін вер Фрайг, вирушаючи разом з молодим ґрафом Кохраном до Тахріна, завбачливо залишила вдосталь аркушів з чарами чекання. Це був один із проявів особливого ставлення Сестринства до Дому О’Барфін. Як правило, за кожен швидкий лист правителі мусили віддячувати відьмам щедрими дарунками (а якщо без чемних викрутасів, то просто платити); зате кровній рідні Бронах вер Дилвен чимало маґічних послуг діставалося задарма. Правда, Бренан підозрював, що тут і не пахне сентиментальністю, це просто наслідок угоди, укладеної з Бронашиним батьком ще тридцять шість років тому. Якщо прості люди цілком задовольнялися тим, що отримували за доньку-відьму маєток, а в деяких країнах і шляхетський титул, то знатні й могутні лорди витискали з цієї ситуації по максимуму, не обмежувалися лише землями та грошима, а виторговували і собі, і своїм нащадкам чималі відьомські преференції.
Ще на в’їзді до міста Бренана з великою помпою зустріли Кохранові брати та сестри на чолі із сімнадцятирічним Монаганом аб Ґаретом, який залишився за старшого на ґрафському господарстві (їхня матір два роки тому вийшла заміж за старого вдівця Бардира аб Тага, герцоґа Карвиського, і переїхала до Тір Алминаху). Гостей супроводили до палацу, де згодом, після належного з дороги відпочинку, відбувся святковий бенкет. Монаган усадовив лорда-наступника на чільне місце, що належало його старшому братові (і Бренан, заздалегідь попереджений про це Мораґ, не став протестувати), сам сів поруч, а з іншого боку, в кріслі господині дому, яка разом з чоловіком перебувала в Тахріні, вмостилася п’ятнадцятирічна ґрафівна Міріш. Для Бренана це виявилося важким випробуванням, бо вона весь вечір пряла його очима, знай загравала з ним, а хильнувши маленький келишок вина, стала навпростець розпитувати, чи має він якісь шлюбні плани після розриву заручин із Ґвен. Бренан довго викручувався, не давав певної відповіді, розуміючи, що однозначне „ні“ перетворить цю дражливу ситуацію на геть нестерпну, та зрештою втомився відбиватись і, вдавши, ніби порядно захмелів, по-секрету розповів (не називаючи, звісно, імені) про одну чарівну південську принцесу, з якою має намір одружитися.