Первісна. У вирі пророцтв

„Нікуди він не ставав,“ — похмуро подумав Бренан. — „Завжди був і завжди залишається на своєму боці, дбає лише про власну вигоду. І тепер я мушу або віддати Марвен за його сина, або просто подарувати йому чималий шмат відьомських земель…“

— Цікаво, — озвався Ліам, посьорбуючи з кухля пінисте пиво (у цьому плані він був типовим івидонцем і скептично ставився до вина), — як тепер тебе називатимуть? У Катерласі ж немає титулу принца.

— Щось вигадають, — сказала Мораґ. — Королевич, наприклад. — Тут вона зиркнула на Бренана й лукаво всміхнулася. — А бо ж королик, корольчук… Та жартую, жартую. Мабуть, називатимуть просто принцом. Називали ж так лорда Кивіна і чхати хотіли, що офіційно цього титулу не існує.

— А може, його запровадять, — припустив Ліам. — Коли вже Рада Лордів сказала „А“, то мусить сказати й „Б“, тобто визнати, що сьогодні Катерлах фактично перетворився на спадкову монархію.

Остання фраза навіяла Бренанові сумні думки про Ґвен, яка стала для нього недосяжною, про їхнє спільне життя, яке ще недавно здавалося таким реальним, а тепер перетворилося на безглузду фантазію, про їхніх дітей, які вже ніколи не з’являться на світ… Мораґ і Ліам відразу це помітили, але й далі поводилися так, ніби нічого не сталося. Вони знали, що Бренан воліє тримати свій біль у собі й не потребує ні розради, ні співчуття.

Мораґ знову повернулася до Шайниного листа і почала вголос розмірковувати, що ж іще, крім уболівання за долю країни, змусило Фінвара аб Дайхі так різко змінити свою позицію, але її перервав стукіт у двері. Вона гукнула, що можна, і до кімнати ввійшов командир загону мінеганських ґвардійців, лейтенант Одар аб Їллан. У руці він стискав аркуш паперу, від якого віяло свіжими поштовими чарами. Кожен офіцер Ґвардії Тір Мінегану завжди мав при собі кілька таких аркушів з плетивом чекання, що дозволяло без найменших затримок одержувати відьомські накази.