Сонети. Світовий сонет
- Автор: Павлычко Дмитрий Васильевич
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Генеза
- ISBN: 966-504-388-9
- Жанр: Прочая поэзия
Электронная книга - «Сонети. Світовий сонет». Краткое содержание книги:
Видання сонетарію видатного українського поета складається з оригінальних та перекладних творів цього жанру. Поет розглядає свою сонетну творчість як пошуки людської істинності. Авторська частина книжки порівняно з попередніми виданнями значно розширена; перекладна — це антологія «Світовий сонет», де окремо подано повний сонетний доробок В. Шекспіра, Гвєздослава та Янки Купали і переважну більшість сонетів Ш. Бодлера. В цілому сонетарій Д. Павличка — унікальне явище української літератури, в якому в невмирущій поетичній формі постає вічність людського духу.
Перейти на страницу:
ЖИВИЙ СМОЛОСКИП
Проходять погляди, ці очі, сяйва повні,
Що намагнітив їх учений херувим.
Божественні брати, мої брати духовні,
Проходять і печуть тим зором вогняним,
Вони, рятуючи від пастки та наруги,
На шлях Прекрасного скеровують мене.
Господарі мої, мої покірні слуги,
їм підкоряється єство моє сумне.
Містичним світлом ви палаєте, зіниці,
Так свічі вдень горять, печальні жалібниці,
Та блідне їх вогонь у сонця мережі…
Смерть прославляючи, горить їх волоконце,
А ви ж співаєте Пробудження душі,
Світила, що його не згасить жодне сонце.
ДУХОВНЕ СВІТАННЯ
Як до розпусника в сіянні Ідеалу
Заходить світло дня, рум'яне, мов дитя,
Тварюка заспана вчуває каяття,
І ангел будиться в гидкій душі помалу.
Для очманілого, який страждає, й снить,
І згадує свої блазенства низькородні,
Вже відкривається принадливість безодні,
Духовних просторів незаймана блакить.
Так, чиста й сяюча, ясна моя Богине,
Твій вид у спогаді переді мною лине,
Над оргій рештками, над чадом марноти.
Зникає світло свіч на сонці, бо найдужче
Світило в небесах — така звитяжна й ти,
О світляна душе, о сонце невмируще!
РОЗМОВА
— Ви — небо осені рожеве і прозоре!
Мене ж поглинула печалі темна хлань,
Що, відступаючи, лишає, наче море,
На вибляклих устах болото спогадань.
Намарно, подруго, в ласкавості й довірі
Ти до грудей моїх зомлілих припадеш,
Немає серця там — його пожерли звірі,
І жінки лютий зуб впивався в нього теж!
Що моє серце? Бруд, пристанище облуди,
Колись — палац, тепер — запльована корчма…
— Та ні, пашать життям ще ваші голі груди!..
Красо, нагайко душ, цього ти ждеш сама!
Вогненним поглядом, сяйнистим, наче свято,
Лахміття це спали, що звірами потято!
СІЗІНА
Діану уявіть, що в сонячну годину
На злотнім повозі летить через поля:
Волосся палахтить, одкинуте за спину,
Вітрам одкрита плоть засліплює здаля!
А може, Теруань, що любить різанину,
Ви бачили — вона в палати короля
Провадить босий люд, гукає без упину,
Махає шаблею і поглядом стріля?
Сізіна теж така! Воїтелька ласкава,
В ній — милосердя дух і вбивчості відправа,
Вона, від пороху та барабанів зла,
На тих, що моляться, меча не піднімає,
І, хоч її душа крізь полум'я пройшла,
Для серця гідного вона ще сльози має.
ДО ДАМИ-КРЕОЛКИ
В країні запашній, де пальмова замана,
Де в сонця пестощах пурпуролистий сад,
Де затінь із дерев пливе благоуханна,
Креолку бачив я божественних принад.
З лиця бліда, але та блідість осіянна,
В очах упевненість і дивний світлопад,
Поставою вона шляхетна, мов Діана,
І стан її, й хода — на вишуканий лад.
О пані, якби ви свої явили чари
На Сени берегах чи на лугах Луари,
Ви, гідні сяяти в палацах короля,
Сонетів тисячі про вас би написали
Співці закохані, і то були б похвали,
Яких ніколи ще не відала земля.
ПРИВИД
Як ангел з хижими очима,
Як тінь безшумна і незрима,
Вночі нечутним кроком сну
До тебе в спальню прослизну,
Впаду на тебе, як завія
Цілунків, пестощами змія
Студеного, неначе сніг,
Торкнуся до грудей твоїх.
Знайдеш холодне місце вранці,
Де я лежав. І в лихоманці
Чекатимеш на ніч глуху.
Як інші ніжною любов'ю,
Так панувати над тобою,
Я прагну силами страху.
ОСІННІЙ СОНЕТ
Говорять так мені твоїх очей перлини:
— Чим заворожене єство твоє сумне?
— Будь гарна і мовчи. Терзає все мене,
Крім щиросердності античної тварини.
Перейти на страницу: