Сонети. Світовий сонет
- Автор: Павлычко Дмитрий Васильевич
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Генеза
- ISBN: 966-504-388-9
- Жанр: Прочая поэзия
Электронная книга - «Сонети. Світовий сонет». Краткое содержание книги:
Видання сонетарію видатного українського поета складається з оригінальних та перекладних творів цього жанру. Поет розглядає свою сонетну творчість як пошуки людської істинності. Авторська частина книжки порівняно з попередніми виданнями значно розширена; перекладна — це антологія «Світовий сонет», де окремо подано повний сонетний доробок В. Шекспіра, Гвєздослава та Янки Купали і переважну більшість сонетів Ш. Бодлера. В цілому сонетарій Д. Павличка — унікальне явище української літератури, в якому в невмирущій поетичній формі постає вічність людського духу.
Перейти на страницу:
ЗОСЕРЕДЖЕННЯ
О скорбносте моя, старайся страх збороти.
Ти прагла вечора — ось він іде, поглянь:
Для одного — спочин, для іншого — турботи, —
Все місто в сутінках ятріє, наче грань.
Хай ницих юрми йдуть в пристанища мерзоти,
На свята насолод і рабських звеселянь,
Щоб потім докором самих себе колоти,
Дай руку, обійдім здаля низотну твань!
Дивись на небеса — в немодних балахонах
Там душі вмерлих Літ стоять, мов на балконах,
І видно поблиски мерехкотливих свіч.
Під аркою моста кривавить сонце воду,
О люба, наслухай шелескотливу Ніч,
Що саваном важким волочиться зі Сходу.
ВИНО
ВИНО САМОТНЬОГО
Бентежні погляди, що видають жіноче
Лукавство й ковзають по нашому лиці,
Немов по озері Селени промінці,
Коли свою красу вона скупати хоче;
Останній гаманець з грошима в картяра,
Цілунок жадібний худої Аделіни,
Звук музики, що в ній крик, болесті людини,
Знервованість, печаль і лагідності гра, —
Не варте це твого, о пляшко кришталева,
Бальзамами життя наповненого чрева,
Що їх поетові даєш ти для снаги;
Надію, молодість ти віддаєш, як царства,
І гордощі, скарби усякого злидарства,
Що ми від них стаєм могутні, як боги!
ВИНО КОХАНЦІВ
Сьогодні синь заполонила
Простори вишні! Без вудила
Рушаймо верхи на вині,
Згубімся в неба вишині!
Немов два янголи в блакиті,
Від маячні несамовиті,
Де ранку кришталевий звід,
За маревінням линьмо вслід!
Погойдуючись на розкриллі
Одухотворених висот,
Моя ти сестро, очманілі,
Але щасливіші стокрот,
Плистимем поруч в даль безкраю
До мого змріяного раю.
Гвєздослав
КРИВАВІ СОНЕТИ
1
Пісні про кров? Це дико! Про яку?
Якщо про ту, котра в лиці дівчати
трояндою цвіте, щоб сором знати,
чи осяває усмішку тонку
дитини в материнськім сповитку,
чи гріє дух пророка, що навчати
прийшов і коло правди став на чати…
то хай звучать на всю снагу дзвінку!
О, кров — то рвійна, потайна волога!
Кипить, мов грог, налитий у чарки,
на келих серця тисне якомога,
а вже в артеріях — то блискавки,
рух, і життя саме, і воля строга…
Але про це не знають м'ясники!
2
Оспівувати нині нам не час
плодющу кров, що в серці, як в долоні —
міцна пружина, кров, що б'ється в скроні,
чи палахтить, коли вже день погас,
чи вичаровує, мов напоказ,
зі скелі колоски золотокронні,
чи сонце зводить на небеснім лоні —
і так годує хлібом — світлом нас.
Але про кров, що в полум'я багрове
перемінившись, клекотить, як гнів,
світ розкидає, мов горби полови,
тече ровами в поблиску вогнів,
про кров, що душу зламує в закови,
лунатиме — аж захлинеться — спів.
3
Похмурий демон з факелом війни
опівночі спинився над землею,
махаючи страшною головнею,
вниз він скидав пломіння з вишини.
Спав людський рід, і неспокійні сни
його душили. Збуджений зорею,
прокинувся. Над долею своєю
він заридав при світлі сатани.
Куди подітись, Боже? Де та кладка,
щоб море перейти? Встає яса
вогнів, і люди, наче ті ягнятка,
тікають у ліси, але гроза
там більше б'є — повсюди людська ятка,
чи твердь, чи океан, чи небеса!
4
І встав один на одного народ
з жадобою скаженою — вбивати.
Рушниці рокотять, ревуть гармати,
земля двигтить і стогнуть хвилі вод
там, де ступала грізна Астарот.
Як збіжжя скошене, лежать солдати,
хлюпоче кров, і зойкає потяте
юнацьке тіло, стоптане стокрот!
Перейти на страницу: