Сонети. Світовий сонет
- Автор: Павлычко Дмитрий Васильевич
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Генеза
- ISBN: 966-504-388-9
- Жанр: Прочая поэзия
Электронная книга - «Сонети. Світовий сонет». Краткое содержание книги:
Видання сонетарію видатного українського поета складається з оригінальних та перекладних творів цього жанру. Поет розглядає свою сонетну творчість як пошуки людської істинності. Авторська частина книжки порівняно з попередніми виданнями значно розширена; перекладна — це антологія «Світовий сонет», де окремо подано повний сонетний доробок В. Шекспіра, Гвєздослава та Янки Купали і переважну більшість сонетів Ш. Бодлера. В цілому сонетарій Д. Павличка — унікальне явище української літератури, в якому в невмирущій поетичній формі постає вічність людського духу.
Перейти на страницу:
ХВОРА МУЗА
Скажи, що сталося, моя ти музо вбога?
Ніч одійшла, але в твоїх страшних очах
Похмуро палахтить ненависть і тривога;
Там видива нічні відбив безумства жах.
Чи мучила тебе сукуба тонконога,
Рожевий домовик голубив по кутках?
Чи кулаком важким, немов скали відрога,
Кошмар топив тебе в Мінтурнських болотах?
О, як хотів би я, щоб ти була здорова,
Щоб сильний дух тебе навіки полонив,
Щоб кров твоя текла, як та антична мова,
Де в ритмі хвиль живе могутності мотив,
Де в грі чергуються — то Феб, натхненник слова,
Отець пісень, то Пан, міцний володар жнив.
ПРОДАЖНА МУЗА
О музо дум моїх, улюбленко палат,
Як січень випустить Бореїв на дороги,
Чим грітимеш свої поледенілі ноги,
Загорнута в нудьгу та сніговий блават?
Чи в світлі місяця твоїх плечей агат
Оживиться, й сяйне твоє величчя строге?
Чи, відчуваючи своє життя убоге,
Ти золото здереш із неба синіх врат?
Щоб заробить на хліб, немов дитина в хорі,
Співати мусиш ти мольби й псалми суворі,
Не віруючи в них, або юрбі на сміх
Являти мусиш ти, циркачко зголодніла,
В невидимих сльозах принади свого тіла
І реготатися із болестей своїх.
НЕДБАЛИЙ ЧЕРНЕЦЬ
В старих монастирях на стінах малювали
Святої Істини зображення ясні;
Звучали біля них побожних душ хорали,
І зігрівали всіх ті мури кам'яні.
В часи, як сяяли Христові ідеали,
Ченці заводили майстерні голосні
На полі цвинтарів, і Смерть вони вславляли,
Як мрію любосну, яву в чарівнім сні.
Моя душа — гроби, кладовища похмурі,
Але нема картин на жалюгіднім мурі
Мого монастиря, де вік живу і схну.
Коли ж, нарешті, я, чернець розледащілий,
Створю з видовища сумного образ вмілий,
Рук гордощі і мрій знадливу явину?
ВОРОГ
Мій молодечий вік — то грози-хмаролами,
Лиш де-не-де сонця проблискували з них;
Мій сад спустошений громами та дощами,
Там рідко стрінеш плід в рум'янцях запашних.
Турботи осені мене заполонили,
Потрібно брати вже лопату чи граблі,
Рівняти ямища великі, як могили,
Водою вириті в розрихленій землі.
Хто відає, чи ґрунт, перетерпівши зливу,
Дасть зав'язі новій божественну поживу,
І міцністю наллє осердя золоте?
Час пожирає все, все обертає в порох!
На крові тій, що ми втрачаємо, росте
І набирає сил наш віковічний ворог.
ПОРАЗКА
Сізіфе, дух твій не погас,
Тож легкома підносиш брилу!
Хоч люди демонструють силу, —
Мистецтво — вічне, тлінний — час.
Ось на кладовище жебраче
Йде серце змучене моє,
І глухо, наче бубон, б'є,
І в марші похороннім плаче.
Лежать поховані скарби,
Забуті в сутінках журби,
Здаля від лота і лопати;
Там тужать квіти золоті,
І ллються ніжні аромати,
Як тайнощі на самоті.
ПЕРЕДІСНУВАННЯ
Над морем був мій дім; він мав стрункі портали,
Де сяяли сонця барвисті, як щити,
І ті ж ряди колон в напливі темноти
До кам'яних печер подібними ставали.
Там неба образи пливли в глибинах вод,
Там змішувалось все: і музика прибою,
І сонця кольори за злотною габою,
Що йшли в моїх очах, як світла хоровод.
Там жив я в розкошах: напахчені і голі
Приходили раби, моїй покірні волі,
Стирали піт мені з гарячого чола,
Та опахалами освіжували тіло,
І таємницю їм збагнуть мою кортіло,
Що мій печальний дух нещадно так пекла.
МАНДРІВНІ ЦИГАНИ
Вже вирушило в путь пророче плем'я вчора,
На спинах несучи смаглявих малюків.
Йдучи годує їх, як завжди, з правіків,
Скарбами перс важких невіста сумнозора.
Дітей і матерів долає швидко змора,
Та пішки йдуть батьки коло своїх візків.
З очей злітає жаль, як іскра із підків, —
Що не з'являється невидима потвора.
Перейти на страницу: