Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Вакула погордо повторював слово в слово, все, що сказав досі. Хазяйка жодного разу не висиджувала більше за три рази, хоч ми й намагались затримати її подовше. Щодо міліції, то ми певні були, що вона її не покличе.
– Хай живуть! – махала вона рукою.
І для стороннього в цім жесті було багато добрості, любові й святості. Але причиною було не це, а ті співи, що вночі долітали до нас крізь стіни, ті жарти, що дозволяли собі жінки з чоловіками на ліжках, і худі, з пергаментовими обличчями люди, які ходили до улюбленця хазяйки, провізора, од якого брали маленькі пакетики і, коли було літо, йшли з ними на город, де вночі крім них і собак нікого не було.
Ми жили осторонь од усіх. Кімната мала окремий вхід; до неї треба було пройти смердючою галереєю, де два вірмени влаштували цілу фабрику гребінців. Біля наших дверей підлога нагадувала трясовину, правда, в ній провалитись зовсім не можна було, але поламати ноги зумів би всякий. Єдина людина, крім нас, поночі могла знайти серед цієї трясовини вірну стежку – це Наташа. Приходила вона до нас мало не щодня і ми вважали той день сумним, коли її не було.
– Здрастуйте, хлоп’ята!
Відразу ж після цих слів вона кидалась прибирати, в кімнаті справді чистішало, а ми всі, закохані у це прудке гнучке тіло, дивились на ті оголені руки, пухнасті кучеряшки на шиї, міцну рожеву литку стрункої ноги, – і нікого на світі ми не знали тоді прекраснішого.
– Ну, вже годі! – Вона кидала в куток віник і сідала біля нас оповідати або про новини на фабриці, або про довгов’язого монтера Ваську, що, зідхаючи, ходив за нею, як вірний пес. Він знав, що його кохання залишиться в нім і що жодна крапля його не впаде на почуття Наташі. Дівчині подобався хтось із нас, хто саме невідомо було, бо з усіма вона поводилась однаково, обдарювала всіх однаковими поглядами, й всі ми з однаковим правом могли надіятись…
Монька, син слюсара з якогось поганенького містечка, був найхитріший. Коли заходили суперечки про місце жінки в суспільстві, він підтримував Наташу.
– Жінка має на все однакові права! Коли б у нас і досі була диктатором жінка, як за часів матріярхату, то, ви уявіть собі, яким би прекрасним здавався світ. Скільки краси, скільки смаку, скільки почуття мала б така чудесна держава!
– Юренда… – перебивав хитрого Моньку Вакула. – Жінці місце біля дітей і на кухні – от і все. Випусти її далі, вона порве віжки. Її більше не загнуздаєш, а що тоді станеться зі світом? Все піде шкереберть, нікому й дітей буде родити, бо для цього ж таки треба жінки, а жінці – час. Природа одібрала право це у скопців та гермафродитів.
Од кожного слова Вакули язик лямпи хитався, і ми всі не раз просили, щоб він тихше говорив і менше дихав.
– В тебе, Вакуло, голова така легка, як тіло важке, – ти дурень, – Монька єхидно поглядав на засоромленого товариша й близько присувався до Наташі. Але, щоб не допустити такої близькості, я діставав з-під матраса стару засмальцьовану колоду карт, куплену, приблизно за п’ятак на теперішні гроші, в одного хлопця.
Потім Наташа йшла додому, їй треба було рано встати, щоб поспіти на роботу. На прощання вона простягала нам малу теплу руку. Ми проводили її до воріт, щоб ніхто не зайняв нашої дівчини з тих чоловіків, які ходили до хазяйки. За Наташею за кроків десять од неї плентався високий і тонкий монтер.
– Чого ти ходиш за нею? – спитали ми раз у нього.
– Це діло моє… – гордо промовив він.
– Вона ж тебе не любе.
– Побачимо… – йому далі, напевно, розмова подобалась, бо він виймав коробку папірос, пропонуючи кожному взяти не більше однієї, але й це була велика щедрість. – Побачите, хлопці, нічого у вас не вийде. Дівчині скушно, а ви студенти, вона любе всякі розговори, через те й ходе до вас. Та їй вже двадцять років. І вона хоче вийти заміж, а за кого вона з вас піде?.. Щоб жити з жінкою, треба гроші.
Монтер був не такий дурний, – як ми думали.
– Ми її не оддамо!
– Вона вас не питатиме.
В її присутності ми ставали дітьми, ніби це нас дужче прикрашало. Монька горів і щоразу пропонував дівчині поглядіти, яка йому гаряча рука. Я дивився мовчки, бо в той час забувались усі слова – з мене був тоді більший мовчазник, ніж з німого. Один тільки Вакула намагався сховати од Наташі свій справжній стан тим, що завжди суперечив їй, удаючи надзвичайно байдужу людину. Та коли Наташа несподівано виявляла прихильність до когось із нас, він, ніби між іншим, виймав з кишені мідну копійку, а їх завжди було там кілька, і перекушував її пополам… Після цього ми незадоволено брались за підручники, а Вакула тихим і теплим голосом щось оповідав, мабуть, казку, але якусь особливу, бо, як ми не прислухались, жодного разу нам не пощастило розібрати її змісту.