Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
– Таким усякий зуміє бути. А от угоди чоловікові, вдягни, обмий, нагодуй дітей, винеси їсти свиням… Чи піде тобі тоді книжка в голову?
Вони сердиті були на жінку провізора, може, тому, що самі не були такі вродливі, а може, заздрили її білим пухким рукам, яких не псувала робота.
– Що пані та…
– А ви бачили, як він біля неї: «Варусю, може, тобі того? Золотце моє, може, тобі цього?» – перекривляла провізора суха, з гострим носом, бліда жінка.
– Так, а за те ж вона до нього, що той лід. Мовчить, мовчить, а потім, як крикне. А він переляканий перед нею, як стовп…
– Вони й не вінчались.
Увесь двір розмовляв тільки про цю жінку. Чоловіки, що досі зовсім не помічали сухорлявої низької постаті провізора, тепер перші простягали йому руку. Він трусив зморщеним обличчям, показував золоті зуби, намагався теж бути таким розв’язним, як і вони. В нього навмисне випитували до дрібниць все інтимне, а він нічого не помічав, одурманений щастям.
– Де ти її взяв таку?
– З Парижа виписав.
І більше нічого од нього не добились.
Де йому, такому старому й такому нікчемному пощастилось дістати таку красуню – він не казав. Жили вони інакше, ніж усі: обіди їм носила відкілясь стара служниця, в крамниці молода жінка не ходила, а їздила на візниках, про яких тут, на околиці, згадували тільки на Різдво та на Великдень. Провізор, мабуть, дуже любив свою дружину, бо щоразу, вертаючись із служби, ніс під пахвою пакунки, зав’язані червоними або голубими стьожками, ми знали, що там цукерки.
Ввечері, як і до шлюбу, приходили люди за «порошками». Про це, мабуть, не знала Варя. Раз вона, пішовши на город, побачила одного дідка, що, «нанюхавшись», як тут казали, щось бурмотів, лежачи на снігу. Це мабуть, був якийсь безпритульний старець, бо взимку ніхто не ходив на город з його одвідувачів. Варя підвела і потягла його за собою, хоч він і одбивався. Вона була дуже сильна, коли дідок не схотів сходити по східцях, вона штовхнула його і викинула на ґанок, як подушку.
– Що це? – одчинив двері стривожений провізор.
– Він замерз би на дворі.
– Варусю, що з тобою? Куди ж ми його в хату? Він же брудний, нечесаний…
Справді, шапка злетіла з дідка, а без неї в нього став ще гірший вигляд. Він стояв, дивлячись тьмяними очима на жінку, яку він бачив уперше. Варя тупнула ногою і крикнула:
– Веди в хату!
Цього було досить. Провізор обережно, пучками, взяв за рукав старця, що на цей раз був слухняний.
Всі чули суперечку, яка кінчилась перемогою жінки, бо після цього провізор уже кокаїну не продавав.
– Добрість свою показує, – промовила жінка, що йшла од басейну з цеберкою.
Я, побачивши таку, по-моєму, «смішну історію», оповів товаришам, про чудну долю дідка, що мав би замерзнути на городі.
– Яка вона красива! – задумливо сказав Вакула. – В неї сірі великі очи…
Підібгавши ноги і схилившись на бильце ліжка, що стояло найближче до пічки, сиділа Наташа. Вона холодно примружила очи і спитала:
– Яка це провізорша?
– Прекрасна така, шкода тільки, що досталася такому дурневі! – патетично прокричав Вакула.
Недовго після цього сиділа Наташа. Прощаючись, вона сумно і застережливо промовила:
– Глядіть, хлоп’ята!
Що вона хотіла цим сказати? Невже ревнощі… Я вловив погляд, яким вона немов хотіла погладити Вакулу.
Цього разу Наташа, вийшовши з хвіртки, перша покликала до себе монтера, той не вірив своєму щастю.
Жвава, бадьора балачка поточилася між парою, яку ми ніколи собі не уявляли.
Книжки лежали на столі біля лямпи, нам треба було готувати зачот, одна з них навіть була розкрита, але ні в кого не простяглась за ними рука. По паперу, на якім почато було проєкта парового возика, лазив тарган, безглуздо махаючи чорними шелестливими вусами. Соснові дошки, зірвані напередодні, з пострілами викидали жарини на брудну підлогу. Ми дивились на пічку так, ніби там взялась попелом остання надія. Велике руде волосся впало Вакулі наперед, затуливши мало не наполовину обличчя, розмашливим жестом він завжди одкидав його назад, але тепер, мабуть, забув про це. Його навіть не приваблював запашний свіжий хліб, що лежав недалеко од лямпи. Чорні закопчені стіни одбивали непорушні розпливчасті тіні. Чайник на пічці парував, – був і сахарин, мені хотілось пити, але сором було порушити задумливість.
– Хто йшов останній? – раптом крикнув Вакула. – Ти, Монька, завжди кидаєш двері, без лакеїв не обійдешся. – Потім він погасив лямпу і ліг на ліжко. Доводити йому, що нам треба світло, даремно було, Вакула дуже не любив, коли з ним сперечались.