Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
– Не задавайся, браток, коли не вмієш, – сказав Вакула, дивлячись в обличчя провізорові, що безглуздою посмішкою хотів змити сором.
– Ти не вмієш, так і не берешся… – зухвало кинув візник.
Всі, крім нас, глузували ще дужче з нашого товариша, ніж з провізора. Варя, примруживши очи (вона була трохи близькозора), дивилась на спокійного Вакулу, що й досі стояв на місці. Це була ганьба для нас, що Вакула боявся візникової сили. Монька штовхав його під бік, але він одводив поволі його руку набік. Коли я випадково глянув на Вакулу, то побачив, що він упертими і трохи ласкавими очима, дивиться на дружину провізора. Жінка почервоніла ще дужче… І тоді наш товариш труснув головою і сміливо підійшов до вагівниці.
– Ну, дивись же, чахотко нещасний! – крикнув він на візника.
Вакула взяв по двопудовій гирі в кожну руку. Він спочатку поторсав їх, ніби хотів розпалити цікавість жінок та чоловіків, що й без того ожили.
– Нічого він не покаже, ходім додому! – сказав провізор дружині, нарешті помітивши, що й тепер на неї дивиться Вакула.
– Іди, як хочеш, а я постою, – відповіла вона.
«Хоч би не осоромив», – думалось мені. Але даремно я боявся. Гирі, слухняні в руках Вакули, піднялись на рівень плечів, підскочили ще вище, – почулось, як хруснули кістки та м’язи. Одна гиря впала, а друга залітала круглою чорною кулею з руки в руку щодалі швидше, – на наших очах у повітрі розтали дужки. Натовп поточився назад, Вакула стояв, трохи схилившись наперед і якось зігнувшись у плечах. Шапка упала, догодливий хлопчик враз підійняв її, – і в цю хвилину, я певен, на його місці це зробив би кожен.
Витираючи чоло рукавом та пригладжуючи волосся, що горіло на сонці, Вакула посміхався.
– От і студент… – сказав хтось з натовпу.
– Не думав і я, – промовив візник. – Страшна, брат, у тебе сила.
Провізор узяв за руку свою жінку і пішов до флігеля. Інші теж розійшлись. Зостались ми сами.
– Молодець ти! – промовив весело Монька. – Хай наших знають.
Можна було подумати, що він сам так грався з важкою гирею.
– Не радій, бо, може, я й справді тобі заздрю, – одповів Вакула.
Після цього дня поведінка його круто змінилась. Робота забулась, книжки припали пилом, в кімнаті став бруд, тільки він сам тепер щодня голився. В понеділок, коли провізор був на роботі, Вакула сміливо і не вагаючись зайшов до флігеля.
– Бач, що надумав! Стривай, як його зараз виставлять відтіль! – сказав Монька.
Але ждати довелося довго. Ніякого сердитого голосу, що його ми чекали з хвилини на хвилину, не виходило із сонного флігеля…
– Як ти думаєш, чого він туди пішов?
– Може, його кликано?
– Навіщо він кому здавсь…
Через години три Вакула вийшов. Коли ми його спитали, за чим ходив, він весело одповів:
– А яке вам діло, хлоп’ята?..
Ці чудні візити не припинялись і в наступні дні. Часом нам здавалось, що Наташі не існувало зовсім, що жартівлива мрія молодості принесла нам її уві сні. Монька хотів і на цей раз схитрувати, побіг був до неї таємно од усіх. Я потім взнав, що він злорадісно оповів їй про чудне поводження Вакули, але вернувся з гіршим настроєм, ніж ішов, бо дівчина сказала йому:
– Не терплю донощиків.
Вакула, хоч і вибирав ті часи, коли в дворі було пусто і в вікна ніхто не виглядав, але всі знали, коли він буває у Варі. Знаходились самовидці, які заприсягались, що бачили, як він її цілував. Ця чутка тепер і мене і Моньку обурила, ми ніколи не сподівались, що хтось з нас зрадить Наташу.
Почав танути сніг, у рівчачках трамвайних рейок заблистіла вода. Цілими днями наш двірник ломом одбивав важкі, міцно спресовані ногами, грудки снігу, які забирали підводи ломовиків. У кімнаті стеля набрякла, як грозова хмара, і не барилася з водою: шпаруни, м’які, брудні, падали нам, сонним, на голову.