Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Голодомор – не єдина трагедія українського народу. Друга не менша трагедія – знищення мозку нації, адже коли знищується мозок нації, то це веде до її жахливого занепаду. У біографічних довідках про авторів, твори яких увійшли до антології «Невідоме Розстріляне Відродження», не подано причин арешту та кримінальних статей, за якими їх судили: всі вони однакові – якщо не УВО (Українська Військова Організація), яка «ставила своєю метою організацію контрреволюційних повстанських сил», то «активна контрреволюційна діяльність, спрямована на повалення Радянської влади і встановлення української буржуазно-демократичної республіки», а то й зовсім безглузді – замах на членів уряду, праця на іноземну контррозвідку і т. д. Більшість прізвищ цих письменників невідомі ширшому колу читачів і майже усі твори, які увійшли до цієї антології, публікуються вперше після загибелі їхніх авторів. На читача чекають цікаві відкриття. Повість Петра Голоти «Алькеґаль» дуже нагадує легендарний твір Венедикта Єрофєєва «Москва-Пєтушкі», де герой перебуває у постійному контакті з алкоголем, переживаючи різні пригоди. У повісті Сергія Жигалка «Нарцис і Геркулан» героями стали двоє чортів. Повість Бориса Тенети «Гармонія і свинушник» була свого часу засуджена як наклеп на совєтську дійсність і заборонена. Антисовєтським виявилося також оповідання Петра Ванченка «Оповідання про гніду кобилу», автор змушений був навіть каятися, що написав його. Читачеві цікаво буде також познайомитися з невідомими раніше поезіями Людмили Старицької-Черняхівської і рідного брата Василя Чумака – Миколи, фантастичним оповіданням Олекси Слісаренка та багатьма іншими творами, які не втратили своєї цінності й актуальності і в наш час.
Перейти на страницу:
Сонце
Очі вершинні безумно розкриті.
Безум небесний з мечем у руці
Ходять під Сонцем – Сонцем убиті,
Ходять під Сонцем – Сонцем убиті, —
Сонцем убиті – Трупи, Мерці.
Цвинтарі Сонця. І соняшний льот.
Сонцем убиті проходять в Огні.
Сонце безумно сміється з висот,
Сонце безумно сміється з висот, —
Сонце вбиває, вбива на землі
На Цвинтарі Сонця тепер мені жить.
На Цвинтарі Сонця тепер мені спать.
А Сонце безумно горить і горить,
А Сонце безумно горить і горить,
І Привиди денні летять і летять.
На Цвинтарі Сонця не зрушиться тиш
Ні вибухом грому, ні стрілом гармат.
А Сонце палає безумніш і зліш,
А Сонце палає безумніш і зліш, —
А Сонце, як ворог, а Сонце, як кат!
«Двадцять весен білих-білих…»
Двадцять весен білих-білих…
Двадцять келихів ущерть.
Пив я Соняшну Отруту —
І в останнім випив смерть.
Яривсь, ярився червоний.
Цвів же цвів же злий Огонь, —
Пив я Соняшну Отруту,
Пив палаючий Огонь.
Пив я з келихів смертельних,
Вином Сонця повних вщерть,
Поки випив всю Отруту,
Поки випив Сонце – Смерть.
Ще Огонь цвіте – огніє,
Але Сонцем мертвий я.
Я пройшов своє належне,
Я пройшов свої поля.
Ще Огонь цвіте – огніє,
Ще горять його ножі,
Але я пройшов пустині
До останньої межі.
Двадцять весен білих-білих.
Двадцять келихів ущерть.
Пив я Соняшну Отруту —
І в останнім випив смерть.
Мертвий кінь
…О, кінь страшний і мрець із ночі,
З країв прокляття, із пустинь.
Несеться кінь, а мрець регоче…
В сідлі – кістяк. І мертвий кінь.
І хтось із тьми коня лякає,
І жах пустинь за ним летить,
І кінь розгону не спиняє,
І мрець безумно реготить.
Глухе мовчання їх проводить,
У тьму, в бездонності страшні.
І пісню мрець якусь заводить,
Сміється, плаче на коні.
І тільки серце марить схоче,
І тільки серце стане снить, —
Зів’ється кінь, як змій, із ночі —
І чути сміх і стук копит.
Але душа не спить, нудьгує,
І тужить – тужить без кінця.
І ледве сміх із ночі вчує —
Тремтить і жде нащось мерця.
І кожну ніч кістяк сміється,
Летить, як вихор, мертвий кінь.
І мрець з конем у ніч несеться
З країв прокляття, із пустинь.
Діти звіра
Дванадцять було їх од Чорного Звіра,
Од Чорного Звіра з бездонних ночей.
Їх косить, їх косить червона Сокира,
Їм смутно всміхаються душі людей.
Родились од Звіра, а тихі як діти,
Як діти уміли б прощать і любить, —
Так Волю Жорстоку не дано стерпіти,
Так їм не судилось між світлими жить.
І тільки посміють із пітьми, із ночі,
І тільки посміють в краї голубі, —
Встають непоборно Веління Пророчі
В безумстві сліпому, в безумній злобі.
І тільки посміють шляхами нічними
Вступити в блакитність безмежних доріг,
Підніметься грізно Сокира над ними —
І тихі вмирають під Сонцевий сміх.
І вмерли дванадцять од Чорного Звіра,
І вмерли дванадцять на грані ночей…
…О блиска, о блиска безумно Сокира!
О, журно всміхаються душі людей!..
Гном і чорт
Розчинивсь безшумно ґрот.
Вийшли з ґроту гном і чорт.
Вийшли згинці, потайком.
«Скучно», – шепче гному чорт,
«Скучно», – плаче тихо гном.
Перейти на страницу: