Невідоме Розстріляне Відродження

– Звичайно, треба піти.

– Та чого ж ти баришся? То ж вона он ходить.

Хоч було темно, бо ліхтарі ще не світили, проте, ми впізнали у парі, що здавалась закоханою, монтера і Наташу.

– Забудьмо її хлопці! – промовив Монька, але в його словах чулось, що сам він дуже нудьгує.

В тім, що трапилось далі, я нічого не розумів. Ще вдосвіта я прокинувся, бо Вакула, який обережно переліз через мене, придавив своєю ногою Моньці живіт, – розпачливий крик і збудив мене. В кімнаті засвітилась лямпа, почувся стук і шум, курява стала така, що я, хоч і вкрився з головою, увесь час чхав. В руках Вакули опинилась лопата, потім мітла, він щосили бив ними підлогу, лаявся і посміхнувся тільки тоді, як улігся пил. Наш товариш зник на цілий день і прийшов увечері, обмазаний вугіллям, як кочегар, але він не сів з нами балакати, а сердито крикнув, щоб ми змовкли. До пізньої ночі він сидів над розбитим, замацаним підручником механіки, одриваючи очи, щоб глянути на стіну, де немовби написано було усі формули… Ми з Монькою жаліли за тим життям, що було досі. Нам бракувало жінки, її голосу, рухів, погляду, але піти на поклін до Наташі ми не наважувались, бо вважали такий вчинок негідним нас. Розвіювати нудьгу роботою не було рації, це довів нам Вакула, що удавав з себе сердитого і ні з ким не розмовляв.

Коли я й Монька побачили, що Наташа не дуже дорожить нами, – ми мимоволі звернули увагу на Варю, що своєю красою зменшила наше нещастя. «Їй нудно самій, – так думали ми. – Провізор цілий день на посаді, нікого біля неї нема, хіба ніхто з нас не зуміє її розважати?» Тому і я, і Монька сами напрохувались бігати їй за папіросами до крамниці чи за хлібом до хлібні, коли зустрічали Варю з кошиком. А це траплялося дуже часто, бо Варя палила багато. Непомітно ми познайомилися ближче, задоволяючи своє нове кохання цими дрібними послугами.

– А чому ваш товариш ніколи не покажеться мені на очи? – спитала раз вона. Це запитання вразило нас, ми досі були такі щасливі без Вакули.

– По правді кажучи, він, як вовк… Нічого особливого в ньому немає… Я це по-товариському… Бо то він зовні тільки такий, а справді він не дуже й розумний…

– Та я це спитала, аби спитати, – посміхнулась Варя.

Вакула помітив, хто нас зацікавив.

– І охота вам, хлопці, лакеями бути… – сказав він, показуючи цим, що глузує з нас.

– Ти заздриш, голубе, – от і все!

– Заздрю? Ну, побачимо…

– Навіщо ти сказав йому так? – спитав я Моньки, коли Вакула заснув.

– А хіба я його боюсь?

…В суботу, коли мешканці нашого двору прийшли з роботи, приїхав продавець вугілля. Під навісом, недалеко од флігеля, стояла іржава вагівниця. Тільки тепер про неї згадали, бо кожен, хто купував паливо, хотів зважити сам, не довіряючи розвозчикові. Звичайно, в цій події не було нічого особливого, коли б вона не мала несподіваних наслідків. Завжди після того, як порожній важкий віз торохтів по снігу в напрямку до воріт, чоловіки з двору сходились позайматись гімнастикою, як вони казали: підіймати пудові та двопудові гирі, щоб показати свою силу. Кожен удавав із себе найсильнішого, але зрівнятись з візником, що міг однією рукою підіймати двопудовика вище голови, ніхто не міг. Цих розваг цурався Вакула. Він навмисне вголос казав щось презирливе до гурту, а коли пропонували і йому показати свою силу, він повертався спиною. Нам сором було, що нашого товариша небезпідставно називають хвастуном. Але на цей раз прийшов і він. З його вуст не сходила мовчазна і зневажлива посмішка, – вона тільки змінювалась залежно од того, хто брався за гирі. Провізор спробував підійняти вище за голову пудовика, але не осилив і його – всі зареготали. А Варя, що стояла осторонь, почервоніла і стала кусати губи.