Німа смерть
- Автор: Кучер Фолькер
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9248-9
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Німа смерть». Краткое содержание книги:
І знов Берлін. Весна 1930 року. Європейське місто, сліпучі вогні реклами, тріумфальна поява звукового кіно. Його вже називають новим мистецтвом. Але є й ті, для кого звукові фільми тільки дешеве потурання невибагливим смакам глядачів.
Конкуренція між звуковим і німим кіно стає все жорстокішою. І ось з’являється він — той, хто в ім’я «великого німого» здатен піти будь на що. Чи він просто прикривається цим?
Ґереон Рат намагається розплутати одночасно кілька загадок. І, звісно, знов ризикує і своїм життям, і своїм добрим ім’ям, і своєю кар’єрою. Ще крок — і відкриється правда… Чи то буде тільки новий поворот драми?..
— Неправильно отак скидати їх в одну купу, — зауважив інший.
— У мішок їх, натомість, пакувати, і товкти немилосердно!
Двоє чи троє на це засміялися, але решта їх не підтримала. Відголоски похорону Весселя досі завдавали клопоту поліції. Майже в усіх робітничих кварталах спалахували сутички між червоним і коричневим пролетаріатом.
Коли Рат і Ґреф проходили повз столи шупо, розмова урвалася. Очі молодих шупо стежили за комісаром і детективом з їхніми кавовими тацями.
— І шефи теж, здорові були! — насмішкувато привітав один з них поліціянтів, коли ті пройшли. Цього разу всі шупо дружно засміялися.
Шуцполіпцаї, шупо — поліція охорони громадського порядку — і кримінальна поліція ладнали не надто добре. Начальник Шуцполіції Гаймансберґ, вступивши у тривалу дискусію з заступником начальника поліції Вайсом, змушений був визнати і усвідомити, що поліція охорони не є окремим від кримінальної поліції органом, і підпорядковується начальнику поліції і його заступнику. Маґнус Гаймансберґ і його шупо підлягали вищості Цьорґібеля з Вайсом і їхніми кріпо, що тяжко позначалося на самосвідомості перших.
Рат і Ґреф, не обертаючись і не відповідаючи на провокації, обрали столик якнайдалі, де вони могли спокійно поговорити.
— Для шупо зараз важкі часи, — зауважив Рат.
— Я б не хотів у ці дні носити уніформу, — погодився Ґреф. — Кому випадає чергування у комуністичних кварталах, має всі підстави побоюватися за своє життя.
— Та й нацисти нічим не ліпші. У мене навіть є відчуття, що вони робляться дедалі гіршими.
— Ну, минулого тижня, на похороні, вони виявили до нас більше поваги, ніж червоні.
— Якби ти був євреєм, вони б тебе називали «іциком». Ти називаєш це повагою?
— То я ж не єврей!
Ґреф вигукнув це майже обурено. Рат змінив тему. Він не хотів сперечатися з Ґрафом — надто через дурну політику. Взагалі погано, що політичні сварки стали темою для поліції. Бо самопроголошені політики атакували одні одних з палицями, ножами і пістолетами.
— Як тобі ведеться нині, без мене? — запитав він.
— Що я можу тобі сказати, Ґереоне, — похнюпив голову Ґреф. — Я на межі відчаю. Без тебе не знаю, як день перебути.
У нього був такий вигляд, наче ось заплаче. Потім він усміхнувся до Рата:
— Серйозно! Як думаєш, Бьом дозволить нам знову працювати разом?
— Не знаю, — знизав плечима Рат. — Разом, мабуть, аж коли Будда знову керуватиме. Бьом навіть Пліша з Плюмом розлучив.
— Я нещодавно почув такий прогноз, що з понеділка Трудхен Штайнер збільшить продажі навколишнім кондитерським.
— Ґеннат повертається?
— Скидається на те, — Ґреф сьорбнув трохи кави. — У Дюссельдорфі більше жодного поступу, попри допомогу Берліна. Навіть славетний Ґеннат змушений скласти зброю.
— Він тут, можливо, потрібніший. Якщо те, що ти кажеш, правда, я поїду до нього в понеділок, щоб він знову поставив нас разом.
— З тими клопотами, яких ти набрався через Бреннера, я, можливо, все одно мушу іншого партнера собі шукати! Більше тобі навіть Ґеннат не допоможе — підеш в архів, закриті справи підшивати.
Рат дістав цигарку з портсигара і закурив.
— Щодо історії з Бреннером я не хвилююся. Я вже знаю, що вона розв’яжеться на мою користь.
Ґреф трохи скоса глянув на нього.
— Але не кривою доріжкою, я сподіваюся.
— Не з мого боку. То Бреннер грає крапленими картами, а не я. — Рат затягнувся цигаркою. — Облишимо цю тему. Ти краще розкажи мені, що там було на вранішній нараді?
— То справді Кремпін був, той, що стрибнув з вежі.
— Так, це я ще встиг почути. А вже напевне відомо, що він сам стрибнув?
— Як інакше він мав би опинитися на бетоні? Нещасний випадок?
— Як щодо вбивства?
— Ти говориш достоту, як Бьом. Він теж забороняє нам говорити про самогубство доти, доки не буде завершено слідство.
— Ти теж маєш знати, як воно буває: ми разом працювали над самогубствами. Про самогубство ми говоримо лише тоді, коли немає сумнівів у відсутності будь-якого зовнішнього впливу.
— Безперечно. Але, працюючи над кожним випадком смерті, ми мали певне відчуття. І якщо ми думали, що це самогубство, у нас завжди бувало відповідне відчуття.
— Тоді, цього разу, ми, мабуть, його відчуємо.
Рат покалатав у своїй філіжанці ложечкою, хоча цукру в неї не клав.
— Можливо, — кивнув Ґреф. — Але у будь-якому разі, я думаю, що Бьом перебільшує. Він досі шукає останню схованку Кремпіна. Ну, ймовірно, ми там знайдемо прощального листа чи щось на кшталт. А тоді ще є якась роль Оппенберґа в цьому. Сподіваюся, зрештою щось випливе.