Повзе змія

Знявши трубку, вона мало не кинула її відразу на важіль. Вона раптом злякалася думки, що почує жіночий голос, котрий декламує нову порцію віршів і при цьому противненько регоче. Та з трубки линуло:

— Алло! Алло! Алло! — і чувся чоловічий голос.

— Слухаю, — Олена відкашлялася і приклала трубку до вуха.

— Олено, це Глод. Максим, із Слобожанська, ви…

— Так, Максиме, я впізнала вас. Добрий вечір.

— Мені голос ваш не подобається.

— Дякую.

— Я не в тому смислі, чор-рт… Вибачте… Коротше, все у вас нормально?

— Не вибачайтеся, Максиме. Мені самій мій голос не дуже до вподоби. І не все в мене гаразд, але хай вас це не турбує. Говоріть, слухаю вас.

— Я мусив дзенькнути вам ще раніше, вдень. Але подумав, що вас немає. Мобільний десь записував, та посіяв, робочого не знаю. Потім забігався, оце тепер згадав.

— А що у вас сталося?

— Нашу розмову пам’ятаєте? Ну, коли ви мені дзвонили з тиждень тому, стосовно Баглая?

— Так, — Олена здригнулася.

— Я вам казав, пригадуєте, коротко дуже, але говорив, як він дзвонив мені.

— Так, — вона відкинула волосся з лоба.

— Він ще раз дзвонив. Мені.

У неї в роті несподівано пересохло. Олена не могла поворушити язиком, просто дихала в трубку.

— Алло, ви чуєте мене?

— Так, — коротка фраза далася їй важко.

— Він дзвонив. Думаю, просто так, як і минулого разу. Цей дзвінок я навіть взагалі ніяк пояснити не можу. Я, знаєте, більше вдома поки що сиджу. Коротше, дзвонить сьогодні десь близько дванадцятої дня, може, пізніше трохи. Назвався, але я його голос і без того впізнав. Розмова дуже коротка. Мовляв, я гуляю на волі, вам, ментам поганим, мене не знайти, ви взаалі не хочете і не можете. Словом, така лабуда. Поклав трубку. Чуєте мене?

— Так…

— Я почав дзвонити вам. Адже та історія з анонімним листом, ну, з віршем, ви після цього мені дзвонили… Баглая в Києві немає. Ось я чого дзвоню. Може, тоді й був, тепер немає. Я після розмови з ним повідомив своє колишнє начальство, — Олена з попередньої розмови знала про відставку Глода. — Зрозуміло, всі знову на вуха стали, пробили дзвінок. Справді, міжміська, телефонували з Одеси, з міжміського переговорного пункту «Укртелекому». Інформація пішла далі, одесити вже працюють, відпрацьовують його можливі зв’язки. Там же кордон, порт, думаю, він спробує вислизнути. Але можете спати спокійно, поруч із вами його точно немає. Ви де?

— Тут, тут… Дякую, ви заспокоїли мене.

— З вами точно все нормально?

— Не по телефону. Не наговорюйте собі. Дякую, справді, дякую, Максиме.

— Ну, коротше, не бійтеся. У разі чого телефонуйте, завжди, як кажуть, до ваших послуг. Людина я тепер вільна…