Повзе змія
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 966-8321-66-9
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Повзе змія». Краткое содержание книги:
Це трилер, від якого неможливо відірватися. А фінали в історіях Андрія Кокотюхи завжди несподівані.
— І посильний не дочекався, поки за ними спустяться?
— Ну, так. Охорона ж не пустить, навіть коли піцу замовляють хлопці з нічного монтажу. Виходить людина, розписується і отримує. Я пішла до центрального входу, а кур'єра тільки й бачили. Каже охоронцеві: черконіть, мовляв, отут, мені нема коли чекати. Той і розписався, не вперше. За піцу ж, буває, розписується. Я взяла кошика, глянула вже в ліфті — одна квітка поламана. Інакше б завернула, не думай…
Олена обережно наблизилася до кошика. Троянди як троянди. Фірмова стрічка, так загортають на фірмах, що спеціалізуються з доставки квітів. Одинадцять штук… Ні, фактично десять… Наче на покійника, як зауважила Ніна. Що там біліє між ними? Ану…
Олена обережно зняла целофан. Малесенький пакуночок, розміром із сірникову коробку. Вона простягнула руку, вкололася, відсмикнула її. Страх прийшов разом із болем від уколотої руки. Їй раптом здалося, що там…
— Бомба…
— Як?
— Ніно… Бомба… Я думаю… Знаєш, буває, присилають…
— Не мели дурниць, — та голос секретарки звучав не надто впевнено.
— Чекай, може, міліцію…
— Що у вас тут? — на порозі кабінету стояв Малиновський, тримаючи руки в кишенях штанів.
— Оленці хтось бомбу прислав, — Ніна показала пальцем на кошик із трояндами.
— Яка ще бомба? Знову починаєш? — Роман рішуче відсторонив Олену, нахилився над кошиком: — Оце? — простягнув руку, теж уколовся, матюкнувся, але витягнув загорнутий у білий папір і заліплений скотчем невеличкий предмет. Покрутив його, потім рішуче розірвав обгортку, вочевидь бажаючи припинити нездоровий ажіотаж довкола звичайного подарунка.
Олена зойкнула. Ніна, перейнявшись серйозністю моменту, сахнулася до спинки свого стільця.
Обгортка впала на підлогу. У руці Малиновський тримав коробку сірників «Гомельдрев» з намальованим на жовтій етикеточці сірником, голівка якого палахкотіла жовтим полум’ям. Усередині замість сірників лежала маленька касета для диктофону «Олімпік».
Подивившись спочатку на секретарку, потім — на коханку, він повернувся, зайшов до кабінету, вийшов звідти, тримаючи в руках новенький диктофон, витягнув із нього касету, вставив отриману, натиснув на відтворення. Олена ще боялася вибуху, та з динаміка почулося спочатку шурхотіння, потім долинув жіночий голос.
Незнайомий.
Незнайомка старанно та якомога виразніше, ніби в школі перед комісією, декламувала вірша:
Запис скінчився. У повній тиші лише шурхотіла плівка в череві диктофона.
12
Найгірше в цьому житті — це не постійне відчуття страху. Олена як ніхто встигла за кілька останніх днів відкрити і зрозуміти для себе цю істину. Найгірше — це коли нема кому про свої страхи розповісти. Пожалітися, аби повірили й щось порадили. Нехай просто почнуть заспокоювати. Все-таки легше, ніж в очах чоловіків мати вигляд повної ідіотки. Навіть більше — шизофренічки, нервова система якої зазнала серйозного удару внаслідок отримання впродовж короткого терміну незвичної для не зовсім підготованої молодої жінки кількості негативної інформації.
Принаймні так сказав Олені лікар, до якого Роман мало не силою повіз її після ще одного спілкування з міліцією. Добре, хоч порадив їй справді кілька днів не виходити на роботу. Коли говорив це, дивився не на пацієнтку, а на її продюсера. І ось тепер вона сидить на дивані, замкнувши двері своєї квартири на обидва міцні замки, увімкнувши всюди світло й телевізор, аби створити' принаймні ілюзію чогось живого під одним дахом із собою.
А тоді, два дні тому, прослухавши отриману разом із квітами диктофонну касету, Олена просто в Романовій приймальній зайшлася в істериці, хоча секретарка Ніна не зрозуміла тоді, та й досі навряд чи розуміє причини. Подумаєш, прихильниця чи хто вона там начитала зовсім безневинний віршик і прислала своїй, без сумніву, телекумирці ось такий звуковий лист. Несподіваний? Так. Небезпечний? Ха-ха!