Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою

У коридорі було зовсім темно. Враження урочистої тиші посилювала слабенька газова лампа, що блакитним промінцем горіла на розі. У цьому лабіринті дверей, фрамуг і закамарків я ніяк не міг пригадати собі, де вхід до ресторану. «Вийду-но до міста, — подумав я собі з раптовою рішучістю. — Поїм десь там. Може знайду яку добру кондитерську».

За брамою мене овіяло важке, вільготне й солодке повітря особливого місцевого клімату. Хронічна сіризна атмосфери поглибшала ще на кілька відтінків, отож день просвічував крізь неї, мов через жалобний креп.

Я не міг намилуватися оксамитною, соковитою чорнотою найтемніших ділянок, гамою пригаслої сіризни плюшевих попелищ, яка перебігала пасажами приглушених тонів, зламаних натисканням клавіші — о, цей ноктюрн пейзажу. Густе й брижисте повітря облопотіло моє обличчя м'якою плахтою. Воно було нудотно-солодкаве, як перестояна дощівка.

Знову цей шум чорних лісів, що повертається сам до себе, глухі акорди, які хвилюють простір вже поза межею чутности! Я опинився на заґумінках Санаторію. Озирнувся на високі мури вигнутого підковою будинку головного корпусу. Усі вікна були зачинені чорними віконницями. Санаторій міцно спав. Я поминув браму із залізних штахетин. Збоку біля неї стояла небачених розмірів порожня собача буда. Мене знову поглинув і пригорнув чорний ліс, я простував тихою глицею крізь його сутінки навпомацки, немов із заплющеними очима. Коли трохи розвиднілося, між деревами вималювалися обриси будинків. Ще кілька кроків — і я опинився на просторому міському майдані. Дивна, оманлива подібність до ринку нашого рідного міста! Як подібні, по суті, усі ринки на світі! Мало не однаковісінькі будинки й крамниці!

Тротуари були майже безлюдні. Жалобний і пізній поблиск невизначеної пори мрячив з неба неокресленої сіризни. Усі афіші й вивіски легко читалися, проте я б не здивувався, коли мені хто сказав, що то глибока ніч! Тільки декілька крамниць були відчинені. На інших жалюзі були уже напівприспущені, їх поспіхом замикали. Міцне та бурхливе повітря, повітря п'янке й багате поглинало подекуди частину краєвиду, змивало, немов мокрою губкою, двійко будинків, ліхтар, шматок тильди. Інколи важко було розклепити повіки, що западалися через дивну недбалість чи сонливість. Я почав шукати крамничку оптика, про яку згадував батько. Він говорив про неї, як про щось мені відоме, немов покликаючись на мою обізнаність у місцевих стосунках. Чи ж він не знав, що я тут уперше? Без сумніву, йому плуталося в голові. Але чого ще можна було очікувати від батька, лише наполовину реального, батька, котрий жив настільки умовним, відносним, обмеженим численними пересторогами життям! Шила в мішку не сховаєш — треба було багато доброї волі, аби визнати за ним певний різновид екзистенції, адже це був жалюгідний сурогат життя, залежний від поблажливости загалу, від того «consensus omnium», з якого він черпав свої кволі соки. Було зрозуміло, що тільки завдяки солідарному погляду крізь пальці, колективному заплющенню очей на очевидні й разючі вади такого стану справ, це жалюгідне, про людське око, життя хоча б на мить могло втриматися у тканині реальности. Його міг би похитнути найслабший спротив, а найлегший подмух скептицизму доконав би його. Чи міг Санаторій Доктора Ґотарда забезпечити батькові цю тепличну атмосферу зичливої терпимости, уберегти від холодних подмухів тверезости й критицизму? Просто диво, що при такому загрозливому, проблематичному стані справ батько все ще так добре виглядав.