Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
Губи їй дрижали, на очах виступили червоні жилки, а вона оглядала чоловіка, ніби шукаючи тої краси, що перейшла на діти.
Потім відвернула голову від чоловіка, подивилася Петрові просто в очі й заломила руки:
— А нащо ж ви крадьки, потай мене, ґрунтець купували, а тепер би ще послідню коровину продати на подвійний завдаток?
— Та-бо чекайте, годіть! — м’явся Петро і справив ліву руку до Олени. — Що ж тут було крадьки? — говорив до Олени, а побачивши, що не переконає її, звернувся до Семена; — Яка ж тут була крадена річ?
Семен підняв голову, але не дивився ні на Олену, ні на Петра.
— Вона-таки за тото нічо не знала, — сказав нерадо й хутенько глянув убік, бо спіткався з Олениним поглядом.
Петро стис плечима, а потім ударився об поли руками:
— А най вам Господь Бог заплатить за мою кривду! Верніть мені мої гроші, та най вас обминаю десятою вулицею, — сказав борзо й з притиском. — Ходіть назад до суду, аби там записали, — додав сердито.
Коли ввійшли назад, досередини, суддя підніс високо брови, втворив широко очі й дивувався, що ось то раз серед безкінечного числа сірої мужичні найшлись відкись йому знайомі лиця. Тільки не міг собі пригадати, відки він їх знає.
— Ах, та це ті, котрих власне справа скінчилася, — сказав адвокат, відгадуючи заклопотання судді.
Кривдунський спустив брови і стягнув губи до сміху. Йому припала до вподоби та думка, що мужиків не можна так пізнавати з обличчя, як других людей.
— Що ж ви ще скажете? — запитався, а та усмішка придала його голосові якоїсь ласкавості.
— Ми, прошу пана, вже полагодилися, — сказав коротко Петро.
— Як то? — здивувався суддя. — Другий раз?
Петрові повиділося, що цею другою злагодою зробить панам прикрість. Тому низенько поклонився й додав несміливо:
— Так, так. Я вже не хочу подвійного завдатку. Семен вертає мені мої гроші.
При цих словах поглянув на Семена й на Олену, ніби: «Помагайте мені, бо й ви до цього примітні».
Олена порозуміла той погляд. Підступила хутенько д столові і, нахиляючи голову, ніби кланяючись, заговорила:
— Ми, прошу ясного суду, з Петром сусіди. Нам не треба сварки, ми в злагоді.
Адвокат ізчервонівся і став судорожно м’яти папір у руках.
— Ти здурів, чоловіче! — скричав на Петра. — Маєш судову угоду, то якого лиха ще тобі треба?
Петрові знов виступили червоні смуги на лиці, нагадав собі, що обіцяв іще доплатити адвокатові, як дістане ґрунт або відбере подвійний завдаток. Чувся тепер двічі винуватий. Одно, що всупереч мужицьким звичаям купував непродажний ґрунт, а друге, що не додержав із паном нечистого діла. Бо, на його думку, пани тільки на те, щоби робили кривду людям, і як уже тебе нечистий торкне на зле діло, та й пан тобі при тім помічний, то вже треба лізти до кінця в болото. Тому Петро мовчав та тільки прів і червонівся.
Суддя засоромився, бо здавалося йому, що хоч йому мужики тільки голови набили, то він таки не вирозумів справи. Думав, думав і додумався до того, що, певно, купна жадного не було, що Семен пияк або дурний і Петро його ошукав. Щоби свою помилку направити, грізно подивився кругом себе (це мала бути повага) і сказав до Олени:
— Іди з чоловіком надолину, най йому куратора нададуть, бо він марнотратник. Або най перепише ґрунт на тебе, бо його ще не один ошукає.
Всі троє низько поклонилися.
Як вийшли за двері, ще раз припостали в сінях.
— Що ж тепер робити? — запитався понуро Семен.
Петро сіяв із радості. Силою здержував усмішку.
— А я вам скажу, — говорив пошепки й підніс палець до ока, ніби зраджуючи якусь велику тайну:
— Не йдіть, де надають куратора, бо там задурно. А пани дурно нічо не зроблять. Ви йдіть до нотаря та перепишіть ґрунт на жінку. Заплатите порядно, але він вам добре зробить.
— Про мене, — згодився Семен.
Петро не міг довше здержатись і засміявся. Тішився, що втік від злого діла.
— Ще ви, Семенихо, — сказав, щоби надати причину своєму сміхові, — ще ви будете потай чоловіка ґрунт продавати.
Олена поглянула на Петра. А побачивши його сіяюче й утішне лице, усміхнулася й собі. Але той сміх був супроти Петрового щирого сміху такий, як темної ночі на краю овида світло далекої тихої блискавки без грому супроти ясного сонячного світла.
1902 р.
Грішниця