Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
А сестра Сюту за зашінки та й у плач: «Мой, Ю’, а ти нащо дитині відорвав вухо, ти остікси?»
— Най робит або най гине!
— То ти такий дєдя?
— А ти така неня? Меш нужду їсти!
— А ти до чого ґазда?
— Я не ґазда?
І тоді Сюта біг за сестрою навкруг хати, питаючи, чи він не ґазда. А дєдя і неня десь із-за вориння показувалися і казали дітям, що виріють, але їх твар сяла.
Нема в світі понад сестру і брата та й понад неню і дєдю!
— Дєдю, — питається Іванчик, — а ви де діли Сюту і Єлену?
— Вони сеї ночі у діда та й баби ночювали.
— А ви чому мене туди не пустили?
— Бо ти до книжки, а вони до роботи.
Іванчикові стало так банно за братом і за сестрою, що раптом забаг скочити з воза і до них вернутися. Чому його з ними розлучили, чому його беруть геть від роботи, а їх лишають, чому його убрали по-великодньому, а на них руб на рубі? Він буде собі десь у хаті книжку читати та й блавучити, а Сюта буде гній з-під маржини тіскати, а Єлена буде на слоті маржину пасти! Будуть їх дєдя та й неня щодня сварити, а його будуть хвалити!
— Дєдю, вертаймоси ’д хаті, та й беріт ще Сюту і Єлену у школи!
Дєдя посміхнулися та й сперли коня. «Тепер злази, небоже, з воза та бігай ід своїм камратям, бо це вже пістинський ліс над нами».
Лиш дєдя то сказали, а з ліса: «Гоп, гоп!»
А дєдя собі: «Гоп, гоп!»
Та й з’їхалися фіри, як наймлені. Тоті карі коні — то вуйка Костина Будза, а тоті білі — то вуйка Мартинюка, а тоті гніді __ то Кулешіреві, а сиві — то Лазорєкові, а тоті черлені — то Дутчєкові. Та і дєдя вхопили Іванчика за ручку і д’ вуйкам підвели:
— А шо, позагулювали-сте, братя, свої котєта солімкою так, як я своє?
— Аби-с здоров був, брачіку Ю’!
— Аби-сте здорові, побратими пишні!
— То цес зеленоокий не хотів робити на дєдю та й неню?
— А це ваші паничі сардакові, аби здорові були?
— Най усі здорові будут, ні довбні, ні барди не знают!
— Най ростут великі та дужі!
— Най і мужик покушіє панства!
— Прости нам, Боже!
Хлопці цілували вуйків в руки, а вуйки їх гладили і шустками обдаровували.
— Ану, бігайте у ліс, хлопці, та обнюхайтеся добре, аби-сте в приятельстві жили, як дєді ваші!
Хлопці подалися набік у ліс і обнюхувалися очима.
Перерахували себе та й начислили, що є їх чотири Івани, один Микола і один Михайло.
Івани будуть попами, Микола навчителем, а Михайло лісничим.
Попи будуть храми справляти, навчитель буде людські діти бити, а лісничий буде дівчатам кошелі з ягодами відбирати.
Але тоті чупри, тоті лошачі гриви вже не довго будуть вітром буяти.
Але оці добрі, сонішні дєді вже не довго будуть їх, гей курята, з руки годувати!
Але зелене село вже не буде їх своїм сонцем гріти, своїми водами купати, своїми лісами холодити, травами росити, садами веселити.
Гей, верше наш, верше,
Та зелений верше!
Вже нам так не буде,
Не злюбив собі тоту тугу злісний Михайло і вийняв з торбини пістоля та й хвалився, що сам його зробив і що воно мудро стріляє.
Ледви попи і учитель обізріли тоту збрую, а злісний вже набив капслю на коминок і стрілив в повітря.
Покотився лісом гомін і доніс хлоп’ячу тугу у дебри і скали.
Хлопці повеселіли.
Попи розспівалися, учитель вирубав собі ліщиновий прут і давав їм такт, а злісний набивав знов пістолє.
Рада в раду, та й дєді закликали хлопців з ліса на толічку, та й казали їм навперед себе стояти і слухати добре, що вуйко Мартинюк їх питати будуть.
Вуйко Мартинюк мали у тварі гейби п’ять лискучих ножів, бо гострий ніс — то один ніж, а спичасті уха— то два ножики, а довгі вуси — то два ножі напротив себе.
Вуйко Мартинюк мали тепер в чорних очах такий позір, що як глянули, то здавалося, що мають під сардаком прут і зараз будуть бити.
Цей вуйко говорили, гейби ковбки на гонти розколювали: «Мой, хлопці, мой, нас тут старих опришків є шість, а вас є шість молодих опришків. Не шутка, що ви розпізналися і розіграли-сте-ся, але ви нас можете талану збавити, другі наші діти осиротити, з торбами пустити. Чи ви знаєте, що ви нас можете строшити на прах?
Вісім рік — то вік, то є коли на вас талан з хати виносити! А най котрий з вас відтак кине книжку та й раптом ні цап, ні баран, такий бараба вертає на нашу голову! Тогди хоть топися, хоть стріляйся, хоть пропадай у безвісті! Тогди вигинула би стариня ваша з самого стиду перед селом. Тогди і вам і нам смерть смертельна! Тепер ми кажемо вам нарозумне: хочете коло книжки степенити, то їдьте до шкіл, а ми послідну дранку з себе здоймемо і будемо вас бечувати, а як кібзуєте, що не маєте тої волі, то вертайте назад ’д хаті і не калічте ні нас, ні себе самих! Кажіт, чи їдете дальше, чи вертаєте?»