Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
Артист Доріан — головний герой «Архітвору» чи «Дівчини на чорному коні» — нагадує нам про уайльдівського Доріана Грея, який став улюбленим образом для декадентів. Символістська новелістика Яцкова звернена до «вічної правди» і «невидного життя», протилежного земному. Саме в цю декадентську епоху артистизм стає шляхом до іншого світу, незрозумілого натовпу, вільного від суєти людей. Це світ поза межами людського чуття, гротескний, некрофілічний, ілюзорний.
У цьому світі неодмінно мусить бути провідник до «невидимого» світу. Це — бліда дівчина, Муза, смерть. Любов до смерті пронизує символістський світогляд Яцкова. Смерть прибрана, як це типово для сецесіоністів, декорована, вбрана в шати — білі лілії, іриси, ангельські шепотіння. Померла коханка забирає собі серце, щоб вивести артиста поза бідне земне життя, і стає його Музою. Такий символізм був би цілковито нарочитим, коли б не іронія, яка пронизує критику міщанської сучасності, здійснювану Яцковим. Обмежує він і сферу трансцендентного, куди поривається його артист. Загалом символістські оповідання і новели Яцкова фіксують вимирання людського і деградацію світу — це останній світ, де на смітнику сидить кретин і обгризає людські кості та «заходиться здушеним реготом».
Прикметною рисою символістської прози Яцкова є замилування античною класикою. Скульптурною античною фігурою стає для нього дівоче тіло, з каменю Доріан-артист виточує вівтар до нового храму, безрукий юний офіцер у пелерині нагадує камінного Гермеса Праксітеля. В оповіданні «Гермес Праксітеля» Яцків переносить протиставлення світу невидимого і видимого, духовного і міщанського, буденного на дві постаті — молодого офіцера і товстого панка, який вихваляє цивілізаторську функцію війни. Трагічне потрясіння виникає в юних панночок, котрі їдуть на бал, коли пелерина відхиляється і стає видно, що офіцер — без рук. Зрештою, безрука Афродіта — твір мистецтва. Безрукий молодий чоловік — людська трагедія. Так, то зводячи, то розводячи мистецтво і реальність, природне і штучне, Яцків намагався потрясати душами не байдужих до краси людей.
© Тамара Гундорова, літературознавець, член-кореспондент
Національної академії наук України (Київ)
Дівчина на чорнім коні
Сидорові Твердохлібові
Зжився з самотою.
Не раз приходили думки: коби опинитися в пустині і не видіти людей. Не нарікав на них, але бажав не видіти їх. Не міг любити, ні ненавидіти.
Як пізнав, що все, що життя може дати, легко здобути, то се вистачило йому і він усунувся від суєти. Чим же тепер виповнити скуку?
Вглублявся в вічній правді, знаходив в ній поезію і забуття, але вряди-годи будилися спомини, зводили з дороги і затемнювали світ.
— Забагато лишилося в мені серця і воно приковує до людських доріг, — мовляв тоді.
Так минав рік за роком.
Одного полудня лежав в робітні і розсівався в нудьзі.
Не знаходив нічого в минувшині, не знав будучності; весь вік, від малої дитини донині чув лиш себе самого на сім світі. Схрестив руки на голові і думав.
— Родичі не бажали собі мене, боялися мого приходу на світ, люди обійшлися без мене, що ж робити з собою?
Розпука точила його, точила, як повільна язва, аж тут з далекої країни прилетіло таємне диво. Підоймив голову, глянув на вікно, надслухував і побілів. Отеє вимерло ціле місто, а над ним золоте і червоне світло. Встав і тихим кроком пішов до вікна, 3 великої вулиці вимела смерть все життя, в однім вікні стояв труп і дивився з-поза портьєри скляними очима вдолину. Згоді, поволі з кінця вулиці летів студений страх і мертвив тишину, а за ним дудонів тупіт кінських копит. З-за кривулі долітав тупіт кінських копит, показалася дівчина на чорнім коні, їхала поволі ближче й ближче. Даріан дивився з вікна, вона навернула в його браму, він поволікся і впав на софу.
Повільний стук на сходах, двері отворилися, в робітню ввійшла бліда дівоча постать і сіла коло нього.
— Як вам живеться?
Здвигнув плечима і мовчав.
Вийшли до парку.
Ішла поволі, похилена і вдивлена в землю.
— Ви зачували, може, — шептала вона, — що мої хвилі недовгі.
— Так, чув… але не знаю, в чім смерть, а в чім життя, ви прецінь не можете вмерти.
Всміхнулася гірко і махнула рукою.
Сіли в ліску, бо вона дуже змучилася. Напав її кашель, отирала очі і набирала духу. Він вдивлявся в промені на зів’ялім листю, вони блискотіли, мінилися і погасали.