Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
— Я прийшла — простіть, що промовлю до вас по-давньому — я прийшла просити вас о найбільшу річ, яка лиш коли могла бути в моїм життю.
Глянув на її смуток і ледве міг вимовити:
— Кажи, я все-все вчиню для тебе. Душу віддам — кажи, ти знаєш мене.
Вслухалася в його голос, вслухалася в його серце, нагадувала давню любов, забажала всією силою ввійти ще раз в його душу.
Спитала крізь задуму:
— Ти все ще смутний? Чому ти вічно смутний? Чому ти такий смутний, що твій смуток по нашій смерті сім поколінь укриє собою?
Мовчав.
— Ти дуже нещасливий! Нині пізнаю тебе так, як ще ніхто на світі, і виджу, як скривдила тебе і запропастила твою і свою душу!
Припадала до його ніг, та він не допускав.
— Коби я могла дати тобі хоч крихітку розради…
— Скажи, про що мала просити мене?
Збирала останки сили й духу.
— Хочу, аби ти останній з цілого світу, одинокий живий з сього мертвого світу, попрощав мене.
Пригорнув її до себе, вона відтручувала його з хорою розпукою.
— Не схиляйся до мене — в мені смерть.
Лепетав живо, як дитина:
— Не боюся нічого, мені все одно, не хочу, не можу, не буду жити без тебе! Вернися, моя найясніша музо, дай мені раду, як урятувати себе — я знищу…
— Я не годна опертися твоїй волі — мені легше при твоїх грудях, буду вічно з тобою, лиш не забудь попрощатися зі мною…
Зімліла в його обіймах.
— Клянуся на всі сили — відвідаю тебе і попрощаюся з гобою.
Підвів її і помагав сісти на коня. Скинув капелюх, вона промовила з гірким усміхом:
— Ти вже, бачу, лисий…
— Ая, лисий, небого, лисий, ха-ха… Не можу віднайти, в чім життя, а в чім смерть…
Глухо гомонів тупіт серед мертвої вулиці, дівчина пропадала в сумерку, Даріан стояв, усміхався і повторяв останні слова.
Лежала на веранді у відкритій домовині, біліла, як лілея на чорнім коврі. Гірлянди дикого вина звисали з веранди, далеко в куті блимало світло на триніжку, вечір думав довкола на світі.
Даріан притулив уста до її личка легенько, аби не збудити.
Листя шелестіло в парку, її личко оживало, він учув легесенький шепіт, як в своїй душі.
«Я не вмерла, але не маю сили підвестися, ні втворити очей. Не рухай мене, не буди смерті, мені так добре. Чую тебе при собі, оглядаю останками сну, який люди взяли за смерть. Моя воля доказала сего. Ще кілька хвиль твоя сила удержить мене». Ти вітхнув в мене любов першим поцілунком — тямиш, тоді давно? — тепер замкни останнім».
Цілував її й шептав:
— Бідна моя…
В його шепіт впліталося сердечне леління, як дрижання ангельскої струни, коли подих вечірнього світу гладить її.
«Прости, прости мені все, я негідна, зломила твоє щастя…»
— Ой, бідна моя…
«Ти прийшов до мене в гості, а я не маю чим приймити тебе, — от, диви, яке моє господарство…»
— Ой, бідна ти, бідна моя.
«Ти дав мені серце, я беру його на той світ, а тобі не маю що лишити. Лишаю тобі у заповіті чари творчості, і се вистане на твоє самотнє смутне життя на сій землі.
І змиється погань мого життя — я стану знов твоїм чистим ангелом, провідною музою.
Будеш оглядати вічну правду, невиданий світ, пекельні муки і райські розкоші, будеш дивитися на них, як сонце, бо серце твоє я забрала…
А земне життя — гей, гей, яке воно бідне як теє листя, що шепоче тепер у сконі молитву вічної суєти».
Втворила очі, по хвилі ледве промовила:
— Мій кінь…
Даріан біг наперед.
П 'яний жовнір волік шаблю, як птах зламане крило, на розі вулиці жебрав старий інвалід, а коли ніхто не звертав на нього уваги, поздирав ордени, затолочив їх в болото і поштигулькав[88], гупаючи з усеї сили закованою кулею в грудь землі. Дві постаті жерлися в тіні й одна одну стягнула в пітьму. Жіночий зойк стріляв ножами в темряві.
— Де мій чоловік!? Віддайте мені чоловіка!
На смітнику сиділа кретинська потвора з висадженими очима, обгризала кістки і заходилася здушеним реготом.
Настала пора, що криється поза людською увагою.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Даріан біг наперед.
За ним сипалися іскри.
Вперше надруковано 1909р.
Гермес Праксітеля
Поїзд зупинився в полі і стояв довго. У вагоні першого класу було веселе товариство жінок, які їхали на бал. В середньому купе сидів коло вікна юний офіцер в пелерині, навпроти нього — цивільний грубий панок. Увагу жіночого товариства захопив офіцер.
88
Штигулькати — шкутильгати.