Євангелія від Ісуса Христа

Кажуть у народі, кажемо ми, і певно, не якийсь один народ так думає, а всі народи землі, адже йдеться про всесвітній і загальний досвід боротьби людини зі злом, що тяжкі випробування виростають із-під наших ніг. А народилося це прислів’я, певно, в тому народі, що надто міцно пов’язаний із землею, по якій йому весь час доводиться ковзатись, спотикатися і в якій поховано стільки його надій. А потім під дією законів узагальнення та універсалізації, про які ми вже говорили, це прислів’я розповзлося по всій поверхні земної кулі і повсюди стало сприйматися як закон, хоч ми маємо всі підстави припустити, що не так легко йому було прижитися в народів моря, які годуються з риболовлі і знають, що глибокі, а іноді й бездонні води відокремлюють ступні їхніх ніг від твердої земної поверхні. Для народів моря тяжкі випробування не виростають із-під ніг, для народів моря вони падають із неба й називаються буревіями, це з їхньої ласки здіймаються хвилі та накочуються буруни, шаленіють урагани, рвуться вітрила, ламаються щогли, тонуть хисткі дерев’яні суденця, і ми маємо всі підстави стверджувати, що народи моря гинуть у буквальному розумінні між небом і землею, між небом, до якого не дотягуються їхні руки, і землею, до якої не дістають ноги. Галілейське море, воно майже завжди тихе, спокійне й лагідне, та й не море воно, власне, а озеро, причому не дуже й велике, але бувають дні, коли й на нього налітає шалений ураган, і тоді рятуйся, хто може, та, на лихо, не завжди щастить урятуватися всім. Ми саме й збираємося розповісти про один із таких випадків, але спершу повернімося до Ісуса з Назарета та розповімо про деякі його останні турботи, які показують, що людське серце ніколи не буває цілком задоволеним, як намагаються запевнити нас ті, кому небагато треба. Безперечно, можна стверджувати, що внаслідок постійних переходів Ісуса від верхів’їв до низин Йордану там уже ніхто не бідує, і велика кількість виловленої риби посприяла також підвищенню життєвого рівня тих, хто рибу не ловить, бо достаток рибопродуктів спричинився до зниження цін, унаслідок чого всі продукти стали дешевшими, і люди дістали можливість харчуватися краще. Щоправда, були одна або дві спроби підняти ціни, застосовуючи відомий метод, коли частину виловленої риби хотіли викинути назад у море, проте Ісус, від якого, в кінцевому підсумку, залежало, ловитиметься риба в сіті чи не ловитиметься, пригрозив покинути цей край, і любителям високих цін довелося його перепрошувати й від свого наміру поки що відмовитися, а там, мовляв, побачимо. Так чи інак, а всі місцеві люди, схоже, мають усі підстави почуватися щасливими, але Ісус себе щасливим не почуває. Він думає, що це не життя — безперервно подорожувати понад берегом моря то вгору, то вниз, то сідати в човен, то висідати з човна, завжди робити одні й ті самі рухи, завжди промовляти ті самі слова, а ще він думає про те, що коли Господь обдарував його чудесною спроможністю заманювати рибу в сіті, то чому тому ж таки Господові любо, щоб його життя минало так нудно й одноманітно доти, доки він не покличе його до себе на службу, як обіцяв? У тому, що Господь із ним, Ісус не має найменшого сумніву, адже риба завжди приходить до нього, коли він її кличе, і ця обставина за допомогою низки взаємопов’язаних міркувань, які ми не вважаємо за потрібне тут обґрунтовувати, з часом спонукала його запитати себе, а чи не захоче Господь наділити його й іншими чудесними спроможностями — віддавши їх йому не назавжди, звичайно, а, так би мовити, позичивши на певний час за умови, що Ісус зуміє добре ними розпорядитися, а ми знаємо, що Ісус міг би дати Господові таку обіцянку, виконуючи хоч би ту роботу, яку досі сумлінно виконував, покладаючись лише на свою інтуїцію. З’ясувати це не так важко, не важче, аніж сказати «ох», досить зробити певну спробу, і якщо вона вдасться, то стане очевидно, що Господь схильний обдарувати його своєю ласкою, якщо ж ні, то ні. Йому лишалося розв’язати тільки одне питання — питання вибору. А що Ісус не міг звернутися зі своїм запитанням безпосередньо до Господа, то він мусив на свій страх і ризик обрати одну зі спроможностей, яка не була б надто складною й не надто впадала у вічі, але й не минула б непоміченою ані для того, хто матиме з неї пожиток, ані для широкого загалу, бо це завдало б шкоди славі Господа, чого допустити було ніяк не можна. Але Ісус так і не наважився на подібний експеримент, він боявся, що Бог посміється з нього і принизить його, як уже принизив у пустелі, він досі нітився від сорому, пригадуючи, як уперше сказав: Закиньте невід сюди — і невід повернувся з води порожнім. Ці думки тривожили Ісуса до такої міри, що однієї ночі йому наснилося, ніби хтось прошепотів йому на вухо: Нічого не бійся, пам’ятай, ти потрібен Богові, та коли Ісус прокинувся, у нього виник сумнів, хто був тим порадником, то міг бути янгол, один із багатьох, які виконують доручення Господа, а міг бути й демон, із того війська, що перебуває на службі в Сатани, Марія Магдалина поруч із ним міцно спала, а тому нічого не могла йому підказати, й Ісус відразу відмовився від такого припущення. Ось такі думки його непокоїли, коли одного дня, який спочатку нібито нічим не відрізнявся від інших, Ісус вийшов у море, щоб задіяти чудо, яке вже стало для нього звичним. Погода стала псуватися, низькі хмари обіцяли пролитися рясним дощем, але через таку дрібничку рибалка не залишиться вдома, адже не тільки з ясних днів та втіх і радощів складається життя людське. Сталося так, що того дня Ісус вийшов у море в човні Симона та Андрія, тих самих двох братів-рибалок, які були свідками його першого чуда, а слідом за ними вийшли також у своєму човні сини Зеведея, Яків та Іоанн, що намагалися триматися неподалік, бо хоч дія чуда й не була однаковою, проте завжди щось від нього діставалося й тим рибалкам, які закидали сіті неподалік від того човна, в якому сидів Ісус. Сильний вітер швидко виніс обидва човни на середину озера, а коли рибалки в обох човнах опустили вітрила й готувалися закинути сіті туди, куди вкаже Ісус, несподівано, без будь-якого попередження, якщо не брати до уваги захмареного неба, налетіла буря, власне не буря, а справжній ураган, які бувають лише у відкритому океані, скажений вітер здійняв хвилі, не нижчі за будинки, що, мов горіхові шкаралупи, підкидали вгору вутлі суденця, які не слухалися керма й нічого не могли вдіяти проти ошалілої стихії. Люди, що зібралися на березі — дружини, матері, сестри, маленькі діти, навіть тещі з тих, що не були надто крутої вдачі, — бачачи, в якій небезпеці опинилися бідолашні рибалки, бачачи їхню цілковиту безпорадність, зняли різноголосий крик, такий розпачливий, що невідомо, як він не досяг до самого неба. О, мій любий чоловіче! О, мій любий сину! О, мій любий брате! О, мій любий зятю! Будь ти прокляте, море! Богине Печалей, порятуй н