Вогнем i мечем. Том другий

Отак і велися ці розмови, супроводжувані то прокльонами, то дикими вибухами сміху, цілими ночами, під пострілами, між більшими чи меншими сутичками. Потім пан Яницький їздив на перемови з ханом, котрий знову йому повторив, що всім кесим буде, аж поки посол, якому урвався терпець, відповів: «Ви нам це уже давно обіцяєте, а з нами анічогісінь— кого не сталося! Хто по наші голови прийде, свою залишить!» Хан вимагав, щоб князь Ієремія з’їхався з його візиром у полі, але то була просто пастка, про яку стало відомо, — і перемови було зірвано остаточно. Та й, зрештою, поки вони тривали, сутички не припинялися. Увечері — штурм, удень — стрілянина з гармат, органок, самопалів, пищалей, вилазки з-за валів, шарпанина, переміщення хоругов, шалені атаки кавалерії — і дедалі більші втрати, дедалі страшніше кровопролиття.

Дух жовнірів підтримувала якась дика жадоба боротьби, крові, небезпек. У бій вони йшли з піснею, мов на весілля. Зрештою, всі уже так звикли до гуркоту й галасу, що загони, відправлені на відпочинок, під вогнем і градом куль спали непробудним сном. Із харчами було дедалі гірше, бо рейментарі до прибуття князя не припасли удосталь провіанту. Усе страшенно подорожчало, але ті, хто мав гроші, купували горілку чи хліб і весело ділилися з іншими. Ніхто не дбав про завтрашній день, знаючи, що буде із двох одне: або король підійде на допомогу, або усім їм смерть. До того й до того вони були готові, а найбільше до бою. Нечуваний в історії випадок: десятки протистояли тисячам із такою впертістю, із такою запеклістю, що кожен штурм був для козаків новою поразкою. Опріч того, не було дня без кількох вилазок із табору і нападів на ворога у його власних шанцях. Вечорами, коли Хмельницький думав, що втома мала вже звалити найвитриваліших, і нишком готувався до штурму, до його вух зненацька долинав веселий спів. Із величезним здивуванням бив він себе тоді долонями по ляжках і всерйоз починав думати, що Ієремія, напевно, й справді чарівник могутніший за тих, котрі були в козацькому таборі. Тоді він лютував і підіймав людей на бій, і проливав море крові, бо завважив, що його зірка перед зіркою страшного князя починає бліднути.

У козацькому таборі співали про Ярему пісні або нищечком розповідали про нього таке, від чого у молодців волосся ставало сторч. Подейкували, що часом уночі він з’являється на валу і росте на очах, аж поки голова його сягає вище від збаразьких веж, і що очі у нього тоді як два місяці світять, а меч у руці схожий на ту зловісну зірку, яку Господь іноді запалює в небі, провіщаючи людям загибель. Казали також, що як він крикне, полеглі в бою рицарі підводяться, брязкаючи зброєю, і шикуються в шереги укупі з живими. Ієремія був у всіх на вустах: про нього співали діди-лірники, розповідали старі запорожці, і темна чернь, і татари. А в цих розмовах, у цій ненависті, у цьому забобонному страху знаходилося місце для якоїсь дикої любові, що нею цей степовий люд полюбив свого кривавого нищителя. Так, справді, Хмельницький поруч із ним бліднув не лише в очах хана і татар, айв очах власного народу, і бачив гетьман, що мусить здобути Збараж, інакше чари його розвіються, як сутінки перед уранішньою зорею, бачив, що мусить розтоптати цього лева або сам загинути.