Вогнем i мечем. Том другий
- Автор: Сенкевич Генрик
- Серия: Вогнем i мечем #1
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: «Навчальна книга — Богдан»
- ISBN: 966-692-743-8
- Переводчик: Євген Литвиненко
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Вогнем i мечем. Том другий». Краткое содержание книги:
У творі змальовано національно-визвольну боротьбу українського народу ґйд проводом Богдана Хмельницького проти польсько-шляхетського панування.
Малий рицар доброхіть пристав до Скшетуського, бо такі вилазки любив у житті над усе. Тож дріботів він тепер по воді, і в серці у нього була радість, а в руці шабля. Поруч із оголеним Зірвикаптуром ішов пан Підбип’ята, помітно виділяючись серед усіх, бо на дві голови був вищий від найвищих. Поміж ними, сопучи і буркочучи, човпав невдоволений пан Заглоба, передражнюючи князя:
— «Просився на вилазку — от зараз і вирушай!» Нічого собі! Псу на злучку не схотілося б іти по такій мокречі. Щоб мені ніколи в житті нічого, крім води, у рот не брати, якщо я вилазку нараяв під таку пору! Я не качка, а живіт у мене не човен. Завше мав огиду до води, надто до такої, у якій падло мужицьке мокне…
— Тихо, добродію! — мовив пан Міхал.
— Сам помовч! Добре тобі, що ти завбільшки як пічкур і плавати вмієш. Скажу ще більше: це велика невдячність із боку князя після вбивства Бурляя не дати мені спокою. Заглоба вже достатньо зробив, нехай кожен стільки зробить, а Заглобі дайте відпочити: цікаво, який ви матимете вигляд, як його не стане?! О Боже! Якщо я провалюся у якусь яму, витягніть мене, добродії, хоч за вуха, а то враз захлинуся.
— Тихо, ваша милость! — цитькнув Скшетуський. — Козаки у землянках сидять, іще почують.
— Де? Що ти, добродію, вигадуєш?
— Он там, у тих насипах під дерном.
— Цього ще бракувало! Побий їх грім небесний!
Далі говорити Заглобі не дав пан Міхал, затуливши йому рота долонею, бо до схованки лишалося вже якихось кроків п’ятдесят. Рицарі, щоправда, йшли тихо, але вода хлюпотіла у них під ногами. На щастя, знову пішов дощ, і від його шуму кроків не було чути.
Дозорних біля землянок не було. Та й хто міг сподіватися вилазки після штурму і такої грози, котра ніби озером розділила супротивників?
Пан Міхал із паном Лонгіном скочили вперед і першими досягли землянки. Малий рицар, пустивши шаблю на шнурок, склав долоні біля вуст рупором і гукнув:
— Гей, люди!
— А що? — озвалися зсередини голоси козаків, напевно, переконаних, що прийшов хтось зі своїх із табору.
— Хвалити Богаї — відповів Володийовський. — Пустіть-но!
— Ти що, не знаєш, як зайти?
— Уже знаю! — вигукнув Володийовський і, намацавши вхід, скочив усередину.
Пан Лонгінус і ще кілька жовнірів убігли слідом за ним.
Цієї ж миті у землянці пролунав страшний зойк — водночас інші рицарі з криком кинулися до інших укриттів. У темряві почувся стогін, брязкіт заліза, якісь темні постаті кудись перебігали, інші падали на землю, часом гримів постріл, але все разом тривало не більше як чверть години. Козаки, заскочені переважно у глибокому сні, навіть не захищалися — усі полягли, не встигнувши схопитися за шаблі.
— До гуляй-городів! До гуляй-городів! — пролунав голос старости красноставського.
Рицарі кинулися до башт.
— Підпалювати зсередини, бо зверху мокро! — загримів голос Скшетуського.
Але наказ не легко було виконати. Башти, збудовані із соснових колод, не мали ні дверей, ні жодного отвору. Козацькі стрільці вилазили на них по драбинах, гармати ж, а вміщалися туди тільки малі, затягували на канатах. Тож рицарі якийся час лиш бігали довкола, марно намагаючись рубати шаблями дерево або шарпати руками за краї.
На щастя, челядь прихопила сокири, тому почали рубати. Староста красноставський наказав підкладати знизу банки з порохом, приготовлені саме для цієї мети. Попідпалювали мазниці з дьогтем і смолоскипи — полум’я почало лизати колоди, хоч і мокрі, але наскрізь просочені живицею.
Проте перш ніж вони зайнялися, перш ніж вибухнув порох, пан Лонгінус нагнувся й підняв величезну кам’яну брилу, вириту козаками із землі.
Четверо найбільших силачів не зрушили б її з місця, а литвин легенько розгойдував її у своїх могутніх руках, і тільки при світлі мазниць було помітно, як налилося кров’ю його обличчя. Рицарі заніміли від здивування.
— Це Геркулес! Щоб він здоровий був! — волали вони.
Тим часом пан Лонгінус наблизився до ще не підпаленої облогової башти, замахнувся і вдарив каменем у самісіньку її середину.
Довколишні аж пригнулися — з таким гулом брила прохурчала над головами. Від удару полопалися усі з’єднання, пролунав тріск, башта розкололася навпіл як двостулкові двері й із гуркотом упала додолу.