Вогнем i мечем. Том другий

Жовніри затамували дух, лише малий рицар щипав за стегно Скшетуського, виявляючи у такий спосіб своє задоволення.

Тим часом нападники наблизилися до рову й почали спускати в нього драбини, відтак самі злізли по них на дно, а драбини приставили до валу.

Вал так само мовчав, ніби на ньому й за ним усе вимерло — тиша стояла, як у могилі.

Та хоч які обережні були нападники, усе-таки де-не-де щаблі порипували і тріщали… «Дамо ми вам жару!» — подумав Заглоба.

Володийовський перестав щипати Скшетуського, а пан Лонгінус стиснув ефес Зірвикаптура і напружив зір — він був найближче до валу і сподівався вдарити першим.

Зненацька три пари рук з’явилися на гребені й щосили вхопилися за нього, а за ними, поволі й обережно, почали підійматися три місюрки… Вище і вище… «Це турки!» — подумав пан Лонгінус.

Цієї миті пролунав оглушливий залп кількох тисяч мушкетів — стало ясно, як удень. Та перш ніж світло згасло, пан Лонгінус замахнувся і вдарив так, що аж повітря завило під лезом Зірвикаптура.

Три тіла упали в рів, а три голови в місюрках скотилися до рицаревих колін.

У цей час, хоч на землі закипіло пекло, над паном Лонгінусом відкрилися небеса, крила виросли за спиною, янгольські хори заспівали в душі й увесь він сяяв від щастя — і бився, як уві сні, й удари його меча були ніби подячною молитвою.

А всі давно померлі Підбип’яти, починаючи від пращура Стовейка, зраділи на небесах, що таким достойним їх виявився останній живий на землі нащадок Зірвикаптурів-Підбип’ят.

Цей штурм, у якому з боку супротивника головну участь брали допоміжні загони румелійських і силістрійських турків та яничари ханської гвардії, був відбитий жорстокіше за інші — бусурманської крові досі стільки не проливалося, що накликало на голову Хмельницького страшну бурю. Гетьман напередодні поручився, що із турками поляки битимуться не так запекло і, якщо їхні загони з ним підуть, табір буде взято. Довелося йому тепер улещати хана й розлютованих мурз і подарунками їх утішати. Ханові він одрахував десять тисяч талярів, а Тугай-беєві, Кож-азі, Субагазі, Нурадинові й Галзі — по дві.

Тим часом у таборі челядь витягала трупи із рову і ніхто з шанців по ній не стріляв. Жовніри спочивали аж до ранку, оскільки було зрозуміло, що штурм не повториться. Тож усі спали непробудним сном, опріч хоругов, які несли варту, і пана Лонгіна Підбип’яти, котрий цілісіньку ніч пролежав хрестом на мечі, дякуючи Богові за те, що дозволив йому виконати обітницю і вкрити себе такою славою, що ім’я його у таборі й у місті не сходило з уст. Назавтра його викликав до себе князь-воєвода і вельми хвалив, а жовніри всенький день ішли юрбами віншувати героя і подивитися на три голови, котрі челядь принесла й поклала у нього перед наметом і котрі вже чорніли на повітрі. Хто захоплювався, хто заздрив, а дехто не хотів очам вірити, бо всі три голови в місюрках зі стальними маківками були ніби ножицями відрізані.