Вогнем i мечем. Том другий

Ніч стояла похмура, темна й сира. Жовніри, стомлені чатуванням біля валів, дрімали навстоячки, обіпершись на зброю. Уперше за десять днів стрілянини і штурмів настали тиша і спокій. Із козацьких шанців, що знаходилися неподалік, за якихось тридцять кроків, не чути було окриків, проклять і звичного галасу. Здавалося, супротивник, бажаючи виснажити ворога, зрештою виснажився сам. Де-не-де лише поблискували тьмяні вогники багать, схованих під дерном; з одного місця долинав ніжний, притишений голос ліри, на якій грав козак; далеко в татарському коші іржали коні, а на валах від часу до часу перегукувалася варта.

Панцирні князівські хоругви цієї ночі несли в таборі пішу службу, тому пан Скшетуський, пан Підбип’ята, малий рицар і пан Заглоба стояли на валу, стиха перемовляючись, а коли розмова уривалася, вслухалися у шум дощу, який наповнював рів. Скшетуський говорив:

— Дивує мене цей спокій. Вуха так звикли до гуркоту й галасу, що від тиші у них дзвенить. Аби тільки якийся підступ in hoc silentio[75] не крився.

— Відтоді, як нас на половинний раціон посадили, мені все одно! — похмуро пробурчав Заглоба. — Моїй відвазі потрібні три речі: гарна їжа, добра випивка і спокійний сон. Навіть найдобротніший ремінь, коли його не змащувати, зсохнеться й порепається. А якщо на додачу його ще й у воді, як коноплі, мочити? Дощ нас мочить, а козаки мнуть, як же з нас не сипатиметься костриця? Нічого собі життя: паляниця вже флорин коштує, а кватирка горілки — п’ять. Від цієї смердючої води вже й собаки морду вернуть, бо колодязі трупами забиті, а мені так пити хочеться, як і моїм чоботям, — он бач, пороззявляли пащі, мов рибини.

— Але ж чоботи вашої милості й цією не гребують водичкою, — підколов пан Володийовський.

— Помовчав би, пане Міхале. Добре, що ти не більший від синиці: просяним зернятком наїсишся, а з наперстка нап’єшся. А я, хвалити Бога, не такий дрібний удався, мене не курка задньою лапою вигребла з піску, а жінка народила, тому їсти й пити я повинен як людина, а не як хрущ. Коли від полудня нічого, окрім слини, у роті не було, то й жарти твої не до шмиги.

І пан Заглоба сердито засопів, а пан Міхал узявся за бік і сказав:

— Є тут у мене баклажечка, з козака сьогодні зірвав, але, якщо мене курка з піску вигребла, то, гадаю, що й горілка від такої нікчемної персони вашій милості не смакуватиме. — І, звертаючись до Скшетуського, промовив: — Твоє здоров’я, Яне!

— Дай ковтнути, бо холодно! — попросив Скшетуський.

— На, тільки залиш панові Лонгіну.

— Ну й проноза ж ти, пане Міхале! — озвався Заглоба, — але славний хлопець, нічого не скажеш — собі не лишиш, а другому віддаси. Нехай благословить Господь тих курей, що таких жовнірів, як ти, із піску вигрібають, — але їх, здається, давно вже на світі немає, та й не про тебе я думав.

— То ковтни вже, ваша милость, після пана Підбип’яти — не хочеться тебе кривдити, — сказав пан Міхал.

— Ти що, добродію, робиш?.. Залиш і мені! — злякано вигукнув Заглоба, дивлячись на литвина, що припав до баклажки. — Чого так голову відкинув? Щоб вона тобі так і лишилася! Кишки в тебе занадто довгі, їх так просто не наповниш. Ллє як у трухляву сосну! Хай тобі грець!