Вогнем i мечем. Том другий
- Автор: Сенкевич Генрик
- Серия: Вогнем i мечем #1
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: «Навчальна книга — Богдан»
- ISBN: 966-692-743-8
- Переводчик: Євген Литвиненко
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Вогнем i мечем. Том другий». Краткое содержание книги:
У творі змальовано національно-визвольну боротьбу українського народу ґйд проводом Богдана Хмельницького проти польсько-шляхетського панування.
— Я тільки трішечки відсьорбнув, — мовив пан Лонгі— нус, віддаючи баклажку.
Пан Заглоба перехилив дужче і випив усе до краплі, а потім, пирхнувши, сказав:
— Одна втіха, що, коли скінчаться наші біди і Бог дасть нам змогу вийти з цієї халепи живими, ми себе в усьому винагородимо. Якась крихта й нам перепаде. Ксьондз Жаб— ковський любить добре попоїсти, але за столом я його в баранячий ріг скручу.
— А що то за verba veritatis[76] ви із ксьондзом Жабковським почули сьогодні від Муховецького? — спитав пан Міхал.
— Тихо! — цитькнув Скшетуський. — Хтось іде сюди з майдану.
Вони замовкли. Якась темна постать зупинилася біля них, і притишений голос запитав:
— Чатуєте?
— Чатуємо, милостивий князю, — відповів, виструнчившись, Скшетуський.
— Будьте пильні. Цей спокій нічого доброго не віщує.
І князь пішов далі дивитися, чи не зморив десь сон потомлених жовнірів. Пан Лонгінус склав руки.
— Що за полководець! Що за воїн!
— Він менше за нас спочиває, — мовив Скшетуський. — Отак усі вали щоночі сам обходить, ген аж до другого ставу.
— Дай йому Боже здоров’я!
Амінь!…
Настало мовчання. Усі напружено вдивлялися в темряву, але нічого не було видно — у козацьких шанцях панував спокій. Навіть останні вогні згасли.
— Можна б їх усіх уві сні як ховрахів накрити! — пробурмотів Володийовський.
— Хто знає… — відповів Скшетуський.
— Мене так на сон хилить, — мовив Заглоба, — що аж очі підкочуються, а спати не можна. Цікаво, а коли ж можна буде? Стріляють чи не стріляють, а ти стій при зброї і хитайся від утоми, як жид на молитві. Собача служба! Сам не втямлю, чого мене так розібрало: чи від горілки, чи від роздратування за вранішній прочухан, який ми із ксьондзом Жабковським безпідставно мусили витримати.
— А як же це було? — спитав пан Лонгінус. — Ти, добродію, почав розповідати і не докінчив.
— От зараз і докінчу — може, хоч так сон переб'ю! Пішли ми вранці із ксьондзом Жабковським у замок пошукати чогось перегризти. Ходимо, ходимо, заглядаємо всюди — анічогісінько. Повертаємося злі. Аж ось на подвір'ї здибуємо патера кальвіністського, котрий прибув готувати в останню дорогу капітана Шенберка, того, що на позиціях пана Фірлея учора підстрелили. От я йому і кажу: «Довго ще ти, гультяю, тут тинятимешся і Всевишньому хулу чинитимеш? Іще накличеш на нас немилість Божу!» А він, певно, сподіваючись на протекцію пана каштеляна бельського, відповідає: «Наша віра така ж добра, як і ваша, а то й краща!» Коли він це сказав, ми аж закам'яніли від жаху. Але я мовчу! Думаю собі: є ксьондз Жабковський, тож нехай посперечається. А мій ксьондз Жабковський аж спінився і мерщій з аргументами — хвать патера під ребро. Проте відповіді на перший свій доказ не дістав: патер як поточився, то зупинився аж біля стіни. Але де не візьмися князь із ксьондзом Муховець— ким і на нас: що за галас і сварку ми вчиняємо? Не час, мовляв, не місце і не метод! Намилили нам голови, як школярам, а хіба це слушно? Unitam sim falsus vates[77], але ці патери пана Фірлея ще накличуть на нас якусь біду…
— А цей капітан Шенберк не перейшов у справжню віру? — спитав пан Міхал.
— Де там! Як жив безчесно, так і вмер.
— І чого тільки люди скніють у впертості своїй, відмовляючи собі у спасінні! — зітхнув пан Лонгінус.
— Бог нас від насилля і від чарів козацьких боронить, — вів далі пан Заглоба, — а вони його ще ображають. Чи відомо вашим милостям, що вчора он із того шанця клубками ниток по майдану стріляли? Жовніри казали, ніби у тому місці, де клубки впали, земля лепрою взялася…
— Відома річ: у Хмельницького нечиста сила на побігеньках, — сказав, перехрестившись, литвин.
— Відьом я сам бачив, — додав Скшетуський, — і скажу вашим милостям…
На цих словах його перебив пан Володийовський, котрий, стиснувши раптово руку Скшетуського, прошепотів:
— Ну ж бо, тихше!..
Відтак, скочивши до самісінького краю валу, почав уважно прислухатися.
— Я нічого не чую, — сказав Заглоба.
— Цсс!.. Дощ заглушує! — відповів Скшетуський.
Пан Міхал замахав рукою, щоб йому не заважали, і ще якийся час пильно прислухався, потім повернувся до товаришів.
— Ідуть, — прошепотів він.
— Сповісти князю! Він на позицію Остророга пішов, — у відповідь прошепотів Скшетуський, — а ми побіжимо попередити жовнірів.
76
Слова правди (лат.).
77
Хай буду я лжепророком (лат.).