Посмертні записки Піквікського клубу

Як добрий приятель, ляснувши містера Піквіка по плечу, службовець з канцелярії шерифа кинув свою картку на дошку каміна й видобув з жилетної кишені золоту зубочистку.

— Моє прізвище Нембі, — сказав він, побачивши, як містер Піквік витягає спід подушки окуляри й накладає їх, щоб прочитати картку. — Нембі; а мешкаю я в Бел — Елі, вулиця Колемана.

— Ви квакер[37]? — спитав Сем.

— Я покажу вам, хто я такий, раніше, ніж ви думаєте, — відповів обурений урядовець, — і в один з найближчих днів навчу вас добрих манер, мій любий.

— Спасибі, — подякував Сем. — Те саме зроблю і я для вас. Скиньте капелюх! — З цими словами містер Веллер надзвичайно спритно відкинув капелюх містера

Нембі аж у протилежний кінець кімнати з такою силою, що містер Нембі мало не проковтнув свою золоту зубочистку.

— Зауважте це, містер Піквік, — сказав збентежений урядовець, ледве переводячи дух. — Мене під час виконання мною моїх службових обов’язків образи ваш слуга у вашій кімнаті. Прошу вас бути за свідка.

— Не свідчіть ні про що, сер, — втрутився Сем. — Заплющіть очі, сер. Я викинув би його з вікна, якби жалюзі не заважало йому полетіти далеко звідси.

— Сем, — сердитим тоном сказав містер Піквік, поки його слуга різними способами виявляв нахил до ворожих дій, — якщо ви промовите бодай одне слово або хоч чимнебудь зачепите цю особу, я зараз же звільню вас.

— Але, сер… — почав був Сем.

— Припніть ваш язик, — перебив його містер Піквік, — і дайте йому капелюх.

Але Сем категорично відмовився зробити це, за що його добре покартав пан, а урядовець, не маючи вільного часу, зласкавився підняти капелюх сам. Одночасно він страхав Сема різними загрозами, які цей джентльмен вислухував цілком спокійно, зауваживши тільки, що коли містер Нембі знову люб’язно надягне собі на голову капелюх, то він закине його так, що капелюх розшукають хіба за два тижні. Містер Нембі, зміркувавши, мабуть, незручні для нього наслідки такої процедури, відхилив спокусливу пропозицію і незабаром покликав Смоча. Повідомивши його, що формальності арешту закінчено, і що він має заждати тут, доки заарештований одягнеться, Нембі пишною ходою виступив з кімнати й поїхав геть. Смоч, попросивши містера Піквіка „поспішитись, бо час тепер не терпить", підсунув стілець до дверей і сів на нього чекати, поки містер Піквік одягнеться. Сема відрядили по карету, І в ній уся трійця рушила на Колеманівську вулицю. На щастя, віддаль була невелика, бо містер Смоч, не кажучи вже про цілковиту відсутність у нього хисту до розмов, визначався одною, дуже неприємною для близького товаришування, прикметою— він увесь час заходився кашлем.

Повернувши у вузьку темну вулицю, карета спинилася перед будинком із загратованими залізом вікнами. Над входом висіла вивіска: „Нембі, виконавець при Лондонських шерифах". Двері відчинив джентльмен із здоровенним ключем у руках, як близнюк, подібний до містера Смоча, тільки ще брудніший і неохайніший. Містера Піквіка на його прохання відвели до окремої кімнати, умебльованої столом, стільцями, буфетом та софою і прикрашеної килимом, дзеркалом і багатьма гравюрами, де він, чекаючи на сніданок, мав приємність слухати, як над його головою вправляється на роялі місис Нембі. Разом із сніданком з’явився й містер Перкер, по якого був посланий містер Веллер.