Іван Сила на прізвисько «Кротон»

Ого, ото вже не фіґлі. Та усі знали, що у Клина дуже міцний чорнолистий тютюн, і він неодмінно принесе з нього, коли програє. Тому Петеньканичів син охоче підсунув ворошок ґудзиків поближче до Клина.

Іван байдуже позирав у карти і думав про своє. Може, завтра, а може, в прийдешню суботу по Великодню йому доведеться прощатися з цімборами-побратимами і йти далеко від дому шукати собі зарібок. Кинув очима вбік: Терка! Ба котра ото з нею? І не впізнаєш одразу. Сукні святочні у них, квітчасті, вишивані блузки. Поприпараджувалися, як панянки якісь!.. Відданиці!..

— Но-но, — занокав Клин. — Бери карту, не витріщайся на білі ворони…

Іван зачервонівся, глянув крадькома на карту, котра липла до спотілої долоні, і сам не знав, що робити: грати на всі чи почекати як ліпша карта надійде. По хвилі наважився:

— За все! — а сам дивиться не на карту, а на Терку: вона вже заходила за ріг церкви.

— Добра карта випала ’му, — позавидував Потеньканичів син, коли Іванко почав пригрібати до себе виграний «банк».

— Дівки ’му добрі будуть попадатися, — каже хтось із боку.

Гей, якби Терка дізналася! Чи раділа би?

І знову зиркнув нишком у той бік, звідки мала надійти дівчина. Вона чомусь довго не показувалася, ніби гралася з ним та дразнила. А так кортіло ся підійти до неї, лише один раз глипнути у вічка, аби узнати чи сині вони, як волошки, чи, може, змінилися з того часу, як не виділися? Як звечоріє та підійде до неї, бо на людях не дуже-то красно любитися. Великим легеням уже не ганьба, а йому ще треба почекати. І ненароком повів попід носом, де вже набирався пружності слабенький пушок.

— Но-но, скорше показуй, — нетерпілося Клинові, коли Іван затримав карту.

— Я більше не бавлю! — одрубав Іван, кладучи карту на колоду.

— Но-но, ще до вечора будеш бавити!..

— Не можу. Нянько наказував, аби-м недовго забавлявся.

— Не кукуріч, а бери карту! — пригрозив Клин, бо мав намір ще пограти.

Іван відгріб од себе виграні речі:

— Забирайте своє. Мені ’го не треба. Побавилися доста. — І лише вибрав з купки свої три ґудзики та тримав їх у жмені.

Клин скочив на ноги, сягнув рукою у кишеню. Гей, добре знають вони, що не за писанкою встромив її туди. Клин мав доброго ножа, що зробив у кузні із старого багнета. Не раз уже поблискував ним на весіллях. Та за що розгнівився? Хіба Іван грав не по-правді? Хіба Клин віддав би вигране? Та ніколи такому не бути! Ліпше виміняє в легінчуків на ґудзики чи на сливовицю, котра не вивітрювалася з комірчин аж до нових слив…

Іван спокійно встав, почав обтріпувати штанину. І раптом з-під нього випурхнула земля, гойднулося небо. А перед ним стояв Клин: як яструб вчепився Іванові в груди.

— Ти шмаркачу один! Дзяму з тя видавлю, чуєш?

Іван метнувся вбік — хряснула сорочка. Перша сорочка, яку перешила тітка із старої святочної нянькової. Перша легінська сорочка з білого домотканого полотна!

— Що я тобі винен, Клинцю?

На таку називку не чекав Клим. Тим більше від оцього дітвака.

— Кили видавлю з тя, чуєш? — просипів Клин. Та Іван не знав, через що той так розвовчився: чи за той вечір, коли були на лопацках, чи за те, що пошкодував цімборів та віддав їм усе вигране? Ніздрі заграли в нього, як циганський міх: то звужувалися, то розширялися. Очі почервоніли, як у збісного пса. Вилиці надулися. Губи стулилися, мов дві половинки волоського горіха. Та горіх розколовся, і в ньому Іванові показалися жовті іклисті зуби: