Іван Сила на прізвисько «Кротон»

…Нянько стояв коло перелазу. Після того, як забрано синів на війну, часто виходить з хати сюди, до вулиці, стане собі коло ворітниці, і перед його очима в потемку пропливає все життя — довге та багатодітне… Ба ци доправди кажуть, що війна скінчилася? Айбо чому дітей не відпускають домів? Може, новий празький урядовець хоче продовжити її?

Та що це? Чи не примарилося? Ніби Іван надійшов? По кроках чує, хоч і не бачить добре.

— Завернули, синку? — спитав і поклав руку на його плече, аби удостеменитися, чи справді то син.

— Не завернули, няньку. Айбо, як узнають, хто битку починав, та одпустять. Нащо будуть держати? — спокійно відповів Іван. — Ото все Клин позаварював.

— Ба ци й ти щось не заварив із тим Клином, мара би ти не приснилася?

— Не заварив, няньку. Я лишень прийшов повісти вам аби-сьте-ся не журили. Усе то уладиться…

— Дай, Боже, аби ся уладило…

Іван повернувся до дверець, і старий Сила уявив собі жандармів, котрі скручували та в’язали синові руки. Його ужалило у серце ото видисько і раптом виповів:

— Постій іще мало.

Він дивився на сина. Довго, неодривно. Кортілося обняти сина, притулити до грудей, як малу дитину. Та заново лише поклав тяжку руку на плече, і по тілу побігло щось тепле, як купіль. Він на очах одужував, випростувався, щедрів. Хотілося стояти отак і ні про що не думати. Лише якби коло нього був він. Отакий, як є: мовчазний і спокійний. Ще не так давно цабав у довгані-сорочці, а тепер старому треба голову здвигати, аби заглянути синові в очі.

— Кажуть, попового сина завернули, — ні з того ні з сього сказав Сила. — Якби і тебе завернули, неборе, бо як ото самому. — і ніби якийсь ощипок-вівсяник застряв у горлі та не пропускав більше слів. А по хвильці: — Візьми, неборе, у тайстрину паски та солонини.

— Не треба, няньку, я скоро повернуся. Лишень не журіться… Но, та мені вже час, бо жандарі повстають, а в мене визір[43] відкритий…

Іван рушив, а рука старого Сили так і застрягла у повітрі. «Може, і його завернуть. А можуть забрати гусаром, бо ноги має кривульковаті… Як ’му доля судила, та так і буде…».

Іван завчасно встиг залізти у своє нове помешкання. Приклав до вікна решітку та й сів собі на холодний цемент.

Коли перевальцем, мов качур, у свій кабінет зайшов нотар, з Іваном розмовляв черговий жандарм.

— Тікати думав? — виязичився той, показуючи очима на вікно. — І на тому світі зловимо!

— Для нужди треба було мені вийти. Не хотів вас будити…

Сільський нотар прислухався, про що веде розмову жандарм із Іваном, та ніяк не міг вловити нитку, котра б дійшла до змісту бесіди. Порозглядався по кабінету, наче вперше знайомився з його обстановкою. Ось праворуч висів донедавна великий портрет Ференца-Йозефа. Прохазкові примандюрювалось, ніби старий нащадок родини Габсбургів збирається підкрутити свої сиві вуса, що майже переплелися з бакенбардами. Поруч стоїть велика залізна шафа. Під трьома замками у ній зберігаються гвинтівки, фендрики-нагайки та наручники. Похляло опустився в світлець. Ой, недобре відпочив сеї ночі. Як не масажував уранці бабкувате лице, все одно попід очима висять капшуки, наповнені синьою ненавистю і до вищого начальства, котре послало його в цей закуток, і до селян, які й досі не звикли до порядку, і до жандармів, котрі не здатні втихомирити верховинських опришків. Треба їх карати якнайжорстокіше!