Іван Сила на прізвисько «Кротон»
- Автор: Копинець Антон
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-966-97405-1-9
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Іван Сила на прізвисько «Кротон»». Краткое содержание книги:
Лише Іван перевертається на молодій травичці то долілиць, то горілиць, і все не так, як би хотів. Гей, якби ото все так робилося, як чоловікові захотілося! Двадцять п’ять днів вигрівав під пахвою курячий зносок, а з нього нічого не вилупилося. О Довбуш, мій Довбуш, де брав ти силу? З перегніву шпурив ним у Боржаву і нікому не говорив про свою невдачу. А як би він хотів мати отого бісика! Аби в усьому допомагав, як Довбушеві. Тоді пішов би у хащу, виліз би на дерево, вимостив би на ньому гніздо чи й колибу і там жив би. Захотів би в село зійти — чортик роздобув би коника і — гайда! Лише дерева шелестіли б за ним, як за повітрулею-вихором. А ще якби на хмару зібратися! Сісти на неї та, як на колісниці, прогриміти понад селом. Усі б дивилися та чудувалися з нього… Та все пропало, як і зносок у Боржаві. Айбо сила зглочувалася у хлопцевих жилах, і він мусів її кудись розтринькувати.
Пригадалося, як тоді присів на тяжкого валуна, що десь від Довгого або й від Лисичева прикотила сюди ріка. Спересердя взяв його обіруч, підкачуляв до яруги і викотив собі на плечі. Хоч і за перепочинком, хоч і з муками, та приніс-таки на обійстя того валуна. Потому скрутив довжелезну гужову з лозняччя, перекинув її через сволок у сіннику. До одного кінця прив’язав камінь, а за другий потягнув: валун похилився в один бік, ніби поздоровкався до хлопця, та й став на своє попереднє місце, вишкірюючись щербинами. Іван поплював на долоні, ще раз схопився за гужовку і з усієї сили потягнув на себе. Валун одірвався од землі. Не встиг хлопець глянути вгору, як камінь гепнув йому на ногу. Зацебеніла кров. Сльози мимохіть рвалися з очей. Витирав їх рукавом. Знайшов у сіннику павутину. «Довбуш павутиною усі рани вигоїв…».
Та й не відказався від своєї бавки. Вранці і ввечері грався в сіннику. А коли вже міг витягнути валуна по п’ять разів до самого сволока, тоді відв’язав його і припер до дривітні.
Опісля ходив на лопацки. Не знаєте, що воно таке? Ого-го, кожний верховинський легінчук, нівроку, добре пам’ятає цю забавку! Коли в селі хтось помирає, Івана кличуть читати псалми. Бере під руку товсту книжку і йде. Ледве чекав, аби швидше домолитися до «Мал біл во браті моєй…»[27]. Тоді молебні столи займають гонихмарники — такі, як він, а то й набагато старші. І коло труни з мерцем починаються сміхи, жарти, веселощі. Наче й покійника не було в хаті. Діти та баби спочатку зацитькують хлопців, та то не надовго. Вже попівночі й самі допомагають спокусникам.
Іванко полюбував забавку «Смерть та бідняк». Бідар хитрощами та розумом своїм поборов Смерть, і та змушена по п’ять, а то й по десять разів оббігати хату. Той, хто грав Cмерть, не мав права ставати до гурту без виклику. Кине суддя горіх на долівку — відкупнику зав’язують очі, і він має його віднайти.
Довше затягувалася забавка, коли той, хто програв, мав налити у велику бочку води, переносячи її цеберками з долішньої криниці. Присудити могли й таке. Потерпілий мав піти розбудити попа або злого ґазду в селі.
Та не цю гру вичікував Іванко. Ген там, коло печі, збираються гунцвоти[28]. Скручують рушник. Намочать у воді, аби замашніший був. Сусідський легінисько пробує на своїй долоні. Не встигнеш підняти пальця, як відкусить. Так і зиркає, аби комусь приліпити.
Іванко тоді ще слабшеньким був. Та й роками ще далеко не дотягнувся до тих, що гуртувалися коло печі. Теж кортіло побавитися з ними.
— Візьмете й мене? — насмілився поспитати.
Сусідський легінисько — отой бодливий Клим, котрого у селі прозвали Клином за те, що ліз у бійку на весіллях, — зміряв його очима.
— Ба ци маєш на собі, сиротюку, добрі ногавиці?
— Іди, іди, побався в попелі, — підкинув інший, загороджуючи Івана.
— Я тебе не звідав! — розгнівався, і до Клина. — Ану, як ти такий бетяр[29], здави ми долонь!
Клин прижмурив очі, приклав до них човником руку:
— Не застуйте, хлопці, бо щось долоні не вижу. Я більшу булю[30] беру в рот, як у тебе, сирохмане, п’ястух!
Легіні забулися, де вони знаходяться: чим далі, то все більше давали силу голосам. Бабки знову їх зацитькують. На якийсь кліп ока таки примовкли. Іванко не здавався: