Іван Сила на прізвисько «Кротон»
- Автор: Копинець Антон
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-966-97405-1-9
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Іван Сила на прізвисько «Кротон»». Краткое содержание книги:
Навлежачки потягнув санки на себе: тихо скрипнули. «Но-но, не можна вам тут ламатися. Ану, за мною!». Обочиною визадкувався до галявини. Санчата тягнуть його назад у прірву. Хапається за стовбури дерев, за галузяччя корчів, рве з гори крок за кроком. Сковзається. Іще, іще дві п’яді! Лише не ставати. Зозла іще раз сіпнув санчатами, та вони не піддалися: опинилися на старій просіці — сторцем стояли, спершись на виверненика.
Чи то від поту, чи то від снігу обтирав рукавом мокре лице. Сорочка прилипла до пліч. Ноги й руки затремтіли.
— Ге-гей! — знову долітає поклик. То вже братів голос.
— Ге-ге-гей! — крикнув од радощів. — Я тут, над Гучалом!
Натрапили брати і нянько на Іванків голос. А хлопець стояв, глипав очицями то на санчата, то на сонце, що заблудило впонадвечірок.
— Перестрашився, мара би ти не приснилася? — припутував-гальмував свою злість старий Сила отою приповідкою, котра служить йому і лайкою, і добродушним словом.
— У хащі не страшно, няньку… Довбуш цілий вік прожив у лісі та й нічого ’му ся не стало.
— Будеш сперед мене йти. Подивлюся, як орудуєш саньми.
Коли вийшли на ширший лісовий шлях, Іванко попритримав санчата, аби порівнятися з батьком.
— Ото правда, батьку, що Олекса мав чортика?
— І мені дідо оповідав, гейби ото правдою було… Три тижні носив курячий зносок під пахвою. А на четвертий тиждень з нього вилупилося бісеня. Маленьке було, та силу мало таку, як ніхто не мав…
— Гей, якби мені такий зносок попався! — замріяно мовив Іванко.
— Казковати — ото не сани тягати. [24] казка ото, синку. Бо по ньому не було на всі Карпати такого чоловіка…
Цілу зиму ходив Іванко в хащу за дровами. А весною, десь перед Великоднем, до Федорової хати вбігла якась жінка і просто від порогу почала:
— Злодіїв годуєте, Федорику? — пороздивлялася по закутинах. — А де той, сухоребрий? Ану, де є, покажіть ’го! Гріх подумати про таку порядну родину… Айбо сама, сама, Федорику, виділа-м. Другого і не послухала би-м.
— Та кажіть уже, яка біда трапилася?
Жінка передихнула.
— Іду я ото, Федорику, до курника, а відти, як тхір, ваш отой малий шелихвіст. Схватила-м ’го за руку, а він, як сіпне мною, то я й не встигла уздріти, куди щез. Нехрещиний би ’го побив! Та ото він у мене усе говіння[25] яйця крав? Тепер, Федорику, порахуйте, скільки ото буде. Вісім несучок, а я лише по дві яєчка брала з гнізда. Як усе по-доброму піде, то не буду голосити на уряд. Порядний ви чоловік…
В цю мить скочив у хату Іванко і, не звертаючи уваги на чужу жінку, радісно заспівав:
— Є, няньку, є!
На замащеній долоні сина білівся курячий зносок.
Легінство
Того року видалася скора весна. Вчора присмерком заблискало-загриміло понад Синяком, а ниньки рано так красно надворі, аж дихається легше чоловікові. Отой перший грім, наче розбив залізну браму і випустив на волю полонянку-весну. Босоніж пройшлася вона цариною: висинила першим дощиком житечко, на видолинки й поляни насіяла білих підсніжників з голубим рястом. Потому полинула до лісу, обцілувала теплим вітерцем брость на деревах, і за якусь днину гілки заспівали ніжними листочками справічну веснянку-коломийку.
Земля отямилася від зимового осовіння. По шістьох тижнях великоднього посту селянин вийшов на свою нивку, поправив межу, вибрав з борозенок рінисте каміння, відніс до річки, аби землиця не тримала на своїх плечах тягар-непотріб.
На городі сусід виорює ґрунтець. Певно, під ранню картоплю. Корівчина надривається в дерев’яному плузі, а він: «Но-но, Лисько!». Та худобина й далі ступала своїм тяжким кроком, гейби дражнила господаря, котрий ніколи й лозини не мав при собі.
Сонце стояло над церковним хрещиком і лоскотало Іванове лице волоконцями-променями. «Зостарівся нянько. Не є в нього тої сили, що колись мав. Землиці все подарував та й нам, дітям, пороздавав. Тому, майже, й каже, аби я йшов кудись на чужину якісь грайцарі заробити… Гей, не так ото легко було йому виговорити. Айбо інакше не міг…».
І треба було повісти таке перед Великоднем! Тепер ходить Іван наче сам не свій: сумний, задуманий, неговіркий. І та свята паска, спечена з білої муки без отрубів, і та дере в горлі.
А чи є на білому світі ліпші святки та празники, як Великодні? На церковний цвинтар, де погребені попаді, їхні родичі, заможні ґазди, управителі села, повходжуються в той день легіні, припараджені дівки, діти, хресні матері, старезні діди та бабки, порозсідаються на приплюснутих могилках, що схожі на давнє кротовиння, і виказують всякі билиці та небилиці. Підлегінчуки граються у піжмурки чи у м’яча, звитого з ганчір’я. Меншенькі носять у вишиваних хустинках писанки, що їм подарували маточки — хресні матері. А старші своє: «Виросла вже, нівроку», «Никайся[26], уже няньові ногавиці може носити!».