Іван Сила на прізвисько «Кротон»
- Автор: Копинець Антон
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-966-97405-1-9
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Іван Сила на прізвисько «Кротон»». Краткое содержание книги:
— Заріжу! Розтрощу, як гниду!
І лише тепер почув од нього запах перепраженого самосаду та сливи-гнилиці.
А з того боку, з-за рогу церкви прискали сиротюки та й галасували:
— Б’ються! Б’ються!
Роз’ятрений Клин ще раз кинув Іваном на землю. Блискавично схопився і знагла гепнув Клином перед собою, що той аж забубнів. Іван уперехрест накинувся на нього, продавив дужче, вирвав з кишені тяжкий ніж та й шпурив ним у жаливу. Клин скочив, розчепірив пальці, сягає ними до Іванової шиї. В цю мить Іван вистрибнув йому на плечі, збив Клина до землі, здавив руками горло.
— Будеш пужатися, Клинцю?
Той тільки замотав головою, вириваючись з Іванови кліщів.
— Будеш дерти недільну сорочку?
Клин далі моцувався, аби вивільнити шию, бо нічим було дихати.
— Ану, когути, на сідала! — вперіщив хтось Івана дрючком по м’якому місцю. Озирнувся. Дзвонар! Неодмінно няньові скаже. Гей, у того слово не затримається на язиці! Раз-два виплюне…
Відпустив Клина. Той схопив з-під ніг камінь, поцілив ним у Івана. Іван відстрибнув. Відломив дубову хрестовину з могили, свиснув нею у Клина. Сикнула з голови кров.
— Жандари! Жандари! — запискала дітвора.
Легінчуки розбігалися хто куди. Іван розігнався, скочив через мура на сільську вулицю. За ним погнався Клин та послизнувся на бляшаному дашкові. Бухнув собою на каміння.
Сонечко ярилося попід церковними липами і нехотя сідало десь за попівським хлівом. Дотлівав перший Великодній день.
А по садках запалали рожево-білі вогники диких черешень. Їх запалював весняний вечір, що лагідно і сторожко, наче в постолятах, спускався з гір у долину.
Ніч без сну
Ви чули коли-небудь, як співають зорі? Постають собі отак навколо місяця, і співанкам не видко кінця. Іван дивиться на них, як вони тремтять від того співу, і слухає. Слухає кожну зірочку, що висить над ним і виводить, як жайвір, свою мелодію…
А може, то дівчата співають? А може, десь посеред них і Терчин голосок?
Кажуть старі люди, ніби кожний чоловік має свою зорю на небі. Доки вона горить-співає, доти й чоловікові дишеться на землі. Перестає співати зоря, — майструють чоловікові домовину.
Добре би було, якби не падали зорі! Їх би так густо насіялося на небі, що й свою не впізнав би посеред них… Де вже ота світла заховалася? Ага, он де є, над Терчиною хатою. А може, підійти ближче до неї, аби ліпше почути отой спів, що серце зігріває?
Чи то справді рипнули двері в сінях, чи причулося? Гейби так, позіпали. Може, няньові недобре через корівку, що захиріла? Бо й сам став якимсь збанованим, іще більше зчорнів… Прогиркнувся. Та не сам дубонить. Дві тіні гупають коло нього. Ідуть сюди, до сінника. Хто би ото з ним такої пізньої ночі?
Іван прилип до оборога. Нянько ще раз прогиркнувся. Та вже гучніше.
— Іване! Іване! — кличе на нього, гепаючи долонею у сухі ворітця сінника.
Іван ліпше приглянувся до тих темних постатей, що стовбичили коло нянька. Жандарми! Місяць гострив їх високі багнети, що тяглися в небо.
«Нема ’го, мара би ’му не приснилася! За ото просився на двір спати, аби десь піти повечірничати. Ба ци не заскоро’ му волочитися з легенями?..».
— Іване! Іва!..
Та ніхто не обзивався.
Жандарм запалив ліхтар. Відчинив ворітця на сіннику.
«Іти до них чи не йти? — вагався Іван. — Нянька шкода. Най би йшов поспати. Гей, нелегко ’му буде никати, як мене будуть вести…»
Поволі рушив до сінника.
— Я тут, няньку…
Жандарми, почувши людський голос, одразу повернулися з горища сінника.
Старий Сила стояв у білій веретяній сорочці і широких штанях. Схилив достиглу голову і видалося Іванові, гейби поменшав коло здорованів жандармів. Безсило опустив тяжкі руки, ніби хотів ними обпертися в землю.