Людина повертається з минулого
- Автор: Райнов Богомил
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Любим Копиленко
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Людина повертається з минулого». Краткое содержание книги:
Свій твір — роман «Людина повертається з минулого» — болгарський письменник Богомил Райнов присвятив працівникам карного розшуку.
Автор цікаво розповідає про їхню складну, напружену, небезпечну роботу, про те, як кожен з них віддає себе єдиній меті — очищенню соціалістичного суспільства від усього, що заважає людям жити.
— Сідайте, — запросила господиня, звільнивши стілець від пістрявих народних запасок. І, помітивши мій запитливий погляд, додала: — Я, знаєте, саме малюю краєвид і намагаюся виходити з кольорових сполучень наших старовинних запасок…
— Ага… — кивнув я. — А коли малюєте запаски, виходите з кольорів краєвиду, чи не так?
— Можливо, — всміхнулася Ліда. — Тільки я малюю не запаски, а краєвиди. Художники поділяються на декораторів і живописців. Я належу до других.
— Ага… — повторив я, сідаючи й оглядаючись довкола, — однак я не бачу портрета вашого донедавнього квартиранта.
— А знаєте, ви майже вгадали, — сказала Ліда і знову всміхнулась. — Я справді збиралася намалювати його портрет, але працювала над двома великими пейзажами. Нічого, ще є час.
— Час є, справді. Шкода тільки, що моделі нема.
Художниця очікувально подивилася на мене. А я глянув на неї і кивнув:
А тепер ви майже вгадали. Так, помер.
Шкода…
— Портрета? Чи…
— Ви теж: портрета… — насупилася Ліда. — Людини шкода. Проте…
Вона замовкла, пригадавши, певно, давнє правило: про мертвих або хороше, або нічого.
— Що проте? — підштовхнув я її.
— Він належав до тих людей, які викликають не стільки жаль, скільки, швидше, страх…
— Страх?..
— Так, страх. Коли він мовчки сидів отам, у кутку, на стільці і я дивилася на нього, на його довгу шию й випнутий кадик, що викочувався з-під накрохмаленого комірця, на згаслий і все-таки насторожений погляд, загнутий, наче дзьоб, як, переді мною поставав орел-стерв'ятник… Таким мені й хотілося намалювати його, схожого на постарілого й змореного хижого птаха…
— Цікаво… Хоча й не дуже привабливо. А він часто сидів тут, у вас?
— Щодня. В його кімнаті нема груби, а вже холодно, от я й запрошувала старого сюди, на тепло. Він приходив, сідав на стілець у кутку й сидів так годинами майже нерухомо.
— Ідеальна модель. А що він розповідав?
Ліда зневажливо зморщила ніс:
— Що може розповідати такий, як він!.. Людина, яка повернулася з минулого… Я так і хотіла охрестити портрет: «Людина з минулого». Рідкісний екземпляр людини, що існувала тільки з грабунків… А ви особисто його знали?
— Познайомилися вельми побіжно. В залі для аутопсії.
Ліда знову скривилася:
— То — інша справа. Треба було бачити його тут, коли він похнюплено сидів на стільці, ніби дрімаючи і водночас пильнуючи. Людина, якій більше нема сенсу грабувати, нема чого грабувати, яка навіть не має сил грабувати, але в якої рефлекси хижака лишилися незаймані.
— Гм… Ви маєте схильність до аналізу. Певно, професія спонукує вас до цього. Моя професія ставить скромніші вимоги. Так про що, кажете, розмовляли з хижаком?
— Про що можна було з таким говорити, — відказала майже з досадою Ліда. — Все в нього крутилося навколо грошей. Куплю нове полотно, одразу питає: «А чи дорогі полотна?» «А фарби?» «Чи багато фарб йде на одну картину?» «А скільки можна взяти за таку-от картину, скажімо?» І все в такому ж дусі. Пам'ятаю, малювала я пейзаж. «Кому ти продаси?» — питає. «Саме цей не думаю продавати», — кажу. «Тоді навіщо малюєш?» — «Так, просто мені приємно». Не міг зрозуміти. Малювати абищо, не маючи певності, що реалізуєш це, здавалося йому безглуздим.
— Справді цікаво, — відзначив я, намагаючись стримати позіхання. — А що він розповідав про себе?
— Нічого. Тільки один-однісінький раз зайшла мова про роки, змарновані в тюрмі. «Довго сидів, — сказав він. — Але цілком заслужено».
— Розумне зізнання.
— Так, але він мав на думці інше. «Кожна дурниця, казав, карається. Моя дурниця полягала в тому, що я не втік п'ятого вересня». Якої розмови ви хочете від такої людини, коли він не зрозумів, що всеньке його життя було суцільною дурницею.
— До того ж зловісною дурницею, — уточнив я. — За яку не він один розплачується.
— Можливо, — погодилася Ліда.
Настала коротка пауза. Господиня згадала про свої обов'язки.
— Чим вас почастувати? — запитала вона. І, певно, щоб я не зажадав чогось незвичайного, швидко додала: — Власне, маю тільки коньяк.
«Єдине, що я п'ю», — мало не прохопився я, але вчасно згадав про службовий характер свого візиту й стоїчно відказав: