Людина повертається з минулого
- Автор: Райнов Богомил
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Любим Копиленко
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Людина повертається з минулого». Краткое содержание книги:
Свій твір — роман «Людина повертається з минулого» — болгарський письменник Богомил Райнов присвятив працівникам карного розшуку.
Автор цікаво розповідає про їхню складну, напружену, небезпечну роботу, про те, як кожен з них віддає себе єдиній меті — очищенню соціалістичного суспільства від усього, що заважає людям жити.
— Поки що не знайшли, — відказав я. — Але тільки-но знайдемо, повідомимо вас… А як сталося, що ваш брат перебрався жити в інше місце?
— Бо він його вигнав! — Сиракова вказала на свого чоловіка.
— Авжеж! Я повинен був з ним церемонитися! — похмуро озвався чоловік.
— Рідного мого брата вигнав, уявіть собі, — пояснила Сиракова.
— Авжеж! Я повинен був з ним церемонитися! Мені не потрібні гангстери в хаті! — знову огризнувся чоловік.
— Як він поводився, коли жив тут? — попитав я.
— Тут? — вигукнув Сираков. — Ніколи він тут не жив. Я одразу ж наказав поселити його на горищі.
— Так і зробив, уявіть собі! — додала господиня. — В моєї дочки на горі ательє, і він, мій чоловік, уявіть собі, примусив запхнути мого брата в кімнатку при тому ательє!
— Я не твій, зрозумій це нарешті! — мало не заревів Сираков.
— Гаразд, гаразд, — заспокоїв його я. — Це питання уточните наодинці. — Потім звернувся до жінки: — Але ви принаймні розмовляли з Медаровим?
— Звичайно. Брат же мій.
— Так, це ми вже уточнили. Скажіть краще, про що ви розмовляли?
— Хіба ж я пам'ятаю, товаришу…
Жінка безпорадно дивилася на мене жалісними очима.
— Може, згадував щось про Танева, — спробував допомогти їй.
— Згадував, аякже! Ще б пак не згадувати. Він тільки про те й говорив: як довідатися, де переховується Танев.
— Де переховується? — повторив я.
— Авжеж, де переховується. Казав, що Танев заборгував йому і тепер, дізнавшись, що Іван вийшов з тюрми, сховався, аби не повертати борг
— Якже, борг! — втрутився Сираков, зневажливо махнувши рукою. — Мали ділити крадене! Знаю їх обох: гангстери!
— Ну? Ваш брат узнав, нарешті, де переховується Танев? — звернувся я знову до господині.
— В тому-то й справа, що нічого не взнав, — зітхнула Сиракова. — Йому пощастило знайти тільки того, Ілієва, колишнього їхнього шофера. І вже на другий день перебрався до нього.
— Отже, ви, власне, й не виганяли Медарова? — сказав я Сиракову.
— Ну, до стусанів не доходило, — огризнувся той. — Я тендітна натура. Делікатна. Вижив його своєю ненавистю, зневагою шляхетного духу, недосяжного для пігмея!
— Гм… Це вже дещо.
— Так. Хоч коли діяти за біблійними законами, його слід було б знищити…
— Уникайте біблійних законів, — порадив я. — Від певного часу вони не чинні.
— Слід було б його знищити, — повторив господар, — «Так, як він колись знищив філософа Косту Сиракова. Бути присутнім при грандіозному процесі, який відбувається нині в нашому житті і не мати змоги брати в ньому участі, ви уявляєте?
— Чому ж не мати змоги? — здивувався я. — Хто вам заважає?
— Як це, хто мені заважає? А чи випадає бухгалтерові брати участь в історичному процесі?
— Всі не можуть писати шедеври, — проказав я примирливо. — Інакше хто ж читатиме їх?
— Усі не можуть, — погодився господар. — А я міг. Ось, подивіться!..
Він протиснув своє дебеле тіло між кріслами, розкидав під столиком старі часописи і тріумфально видобув пожовклий, зім'ятий рукопис. Рукопис був вельми тоненький. Сираков підніс його до обличчя, потім віддалив трохи, бо був далекозорий, і розчулено прочитав:
— «Декарт або поєднання матерії з духом»…
— Добре, добре, — поспішив я перебити його. — А що ви думаєте про електричні з'єднання?
Сираков глянув на мене, трохи вражений несподіваним запитанням. Потім на його обличчі відбилася підкреслена зневага:
— Електричні з'єднання? Товаришу інспектор, я розмірковував над таємницями духовних феноменів, а не фізичних… Ось перша і, на жаль, остання праця молодого Сиракова…
Він знову патетично підняв рукопис, неначе шукав дистанції, найзручнішої при його далекозорості. Я поквапився підвестися, люб'язно бурмочучи:
— Звісно, на жаль… Хоча, відверто кажучи…
За дві хвилини по тому я вже віддалився на цілком безпечну відстань од філософа, тобто піднявся на горішній поверх будинку. Табличка на свіжопофарбованих у сірий колір дверях сповіщала: «Ліда Сиракова, художник». Дзвінка немає, що стверджує і постскриптум на табличці: «Стукайте сильно!»
Я виконую вказівку. Невдовзі двері широко відчиняються і на порозі постає дівчина, яка певно і є Ліда Сиракова.
— Ви технік? — питає вона, оглядаючи мене.
— Не зовсім. Я з міліції.
— А, з міліції… Прошу, заходьте!..
Господиня, здається, швидше заінтригована, аніж знічена. Вона гостинно проводить мене у широке приміщення, дуже світле й дуже артистичне своїм безладдям. Попід стінами — купи полотен. На стінах розвішано краєвиди, мистецькі вартості яких не беруся оцінювати, крім того, що вони доволі яскраві. Посеред кімнати на мольберті стоїть велике полотно з ледь наміченими контурами. На підлозі — палітри й флакони з фарбою, тюбики, пензлі й пляшки. Взагалі обстановка, яка могла б заповнити деякі прогалини у моїй артистичній освіті. Шкода тільки, що мене більше непокоїли прогалини іншого характеру.