Людина повертається з минулого
- Автор: Райнов Богомил
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Любим Копиленко
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Людина повертається з минулого». Краткое содержание книги:
Свій твір — роман «Людина повертається з минулого» — болгарський письменник Богомил Райнов присвятив працівникам карного розшуку.
Автор цікаво розповідає про їхню складну, напружену, небезпечну роботу, про те, як кожен з них віддає себе єдиній меті — очищенню соціалістичного суспільства від усього, що заважає людям жити.
— Гм… — мугикнув я, а це могло означати що завгодно. — Крім замаху на вас самого… чи знаєте ви про інші злочинні дії того товариства?
— Та все оте товариство було злочинною дією, — вигукнув господар.
— Тобто?
— Самі поміркуйте: мільйони левів прибутку фактично ні за що. Просто проценти від фантастичних воєнних поставок. Чому гітлерівцям заманулося давати такі гроші саме гангстерам з «Комети», а не комусь іншому, га?
— Це ви, певно, краще знаєте.
— Авжеж, знаю! Ще й як знаю!
Тут господар конфіденціально нахилився до мене і, щоправда, не знижуючи голосу, забубонів:
— Філіалом гестапо була ота «Комета», коли вже мене питаєте, інспекторе!
— А чому ж ви не розповіли про все на процесі?
Сираков зневажливо махнув рукою:
— Що там було розповідати, коли нічого не можеш довести. Оті троє не вчора народилися: документів і слідів не лишили. Проте Сираков теж не ликом шитий: гітлерівські полковники, що приїздили як техніки-інструктори, шушукання по кабінетах, поїздки Костова і Танева туди-сюди по країні, все це, особливо для мене, було більше, ніж ясно…
— А хто, на вашу думку, був головний?
— Звичайно, Костов, — не вагаючись відповів Сираков.
Потім, почухавши потилицю, додав:
— Хоча наостанку начебто Танев тримав віжки. Він був наймолодший і найвідчайдушніший у зграї. Полковники засиджувалися найчастіше в його кабінеті. А Медаров, та навіть і Костов тремтіли перед ним.
— Тремтіли?
— Тремтіли, атож. І в гангстерстві є чини.
— Гм… — знову промимрив я багатозначно. — А як сталося, що Костов в останню мить вислизнув?
— Цього не знаю. Вони евакуювались у Княжево, а мене мобілізували тут, у Софії, то більше я й не бачив їх. Навіть за платнею посилав її, — Сираков недбало показав на жінку. — А як це сталося, неважко зрозуміти: Танев ставав небезпечний, коли чіпляв пістолет до пояса, але Костов був найхитріший. Збагнув, лис паскудний, що настає скрута, погодив свій від'їзд з націстами й змотався…
— З грішми в кишені… — додав я.
— Звісно, з грішми. Останні два роки вони всі свої кошти обертали на золото: що більше посилювалася інфляція, то швидше обертали все на золото.
— Коли вже мова зайшла про золото, то чи не могли б ви сказати, з чого, власне, останнім часом жив ваш брат? — звернувся я до Сиракової.
— Але ж… — почала господиня й замовкла, злякано глипнувши на чоловіка.
— Кажіть, кажіть! — підбадьорив я. — В таких випадках треба розказувати все. Як у лікаря.
Сиракова судорожно ковтнула слину й знову злякано подивилася на чоловіка.
— Але ж брат ще коли залишив мені скриньку, просто так, щоб я зберегла для нього…
Господарева правиця-шпага описала дугу й зупинилася проти господині, тоді як його сердите обличчя було обернуте до мене:
— Ось з якою людиною я живу під одним дахом!
Тут Сираков спрямував убивчий погляд на подругу свого життя й вигукнув:
— Зрадниця! Іуда Іскаріотська!
— Так він же брат мені, Косто… — виправдувалася господиня. — Там пам'ятні речі були від рідних, старі мамині намиста…
— Який вигляд мала ця скринька? — запитав я.
— Та така от, чотирикутна, сталева, — Сиракова показала руками розміри скриньки. — Схожа на ті, що в них торговці вдень тримають гроші…
— А ви ніколи не зазирали до скриньки?.. Родинні реліквії завжди приваблюють.
— Та як же зазирнеш? Скринька відмикалася шифром. Замочок мав шифр. Інакше Іван напевно не залишив би її, бо був недовірливий.
— Та-ак… Маленька послуга, яку ви зробили своєму братові, називається приховуванням доказів і, зрозуміло, карається законом. Добре все-таки, що ви зізналися. Цікаво, що було в скриньці…
— Не знаю, — знизала плечима Сиракова. — При мені він не відкривав її…
— Але ви, певно, струшували її, аби перевірити, як деренчать мамині намиста?
— Нічого не деренчало. Така була натовчена, що нічого в ній і не ворухнулось. І важкенька була.
Остання подробиця, видно, розпалила уяву Сиракова, бо він знову гукнув:
— Зрадниця! Іуда Іскаріотська!
— Ну, знову ти, Косто! То ж брат мій! — хлипаючи, заперечила господиня.
Згодом думки її набрали практичнішого спрямування:
— Та ви, певно, знайшли цю скриньку… Іван завжди тримав її у валізі…