Людина повертається з минулого
- Автор: Райнов Богомил
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Любим Копиленко
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Людина повертається з минулого». Краткое содержание книги:
Свій твір — роман «Людина повертається з минулого» — болгарський письменник Богомил Райнов присвятив працівникам карного розшуку.
Автор цікаво розповідає про їхню складну, напружену, небезпечну роботу, про те, як кожен з них віддає себе єдиній меті — очищенню соціалістичного суспільства від усього, що заважає людям жити.
Пообіднє сонце гріло з незвичним для осені ентузіазмом. Молоді люди вешталися по тротуарах, певно забувши приготувати на завтра уроки. Я теж ще не вивчив уроку і вирішив згаяти вільний час, щоб забігти до управління.
Після сонячної розкоші вулиць канцелярій видалася мені похмурою й темною. Здорова ділова атмосфера. Я кинув плащ на стілець і сів до телефону. Хотів добути довідки про деяких осіб, про їхній громадський стан, адреси. Невеликі уточнення, щоб з'єднати вже наявні дрібні деталі.
Розмовляв я недовго. І з цього можна судити, що тих дрібних деталей було небагато. Колись, на початку служби, цей повільний, болісний початок доводив мене до розпачу. Наче ото біжиш у сні — напружуєш усі сили, а ніг одірвати від землі не можеш. Потім звик. Точніше — зрозумів, що в такій роботі, як наша, не дає користі надмірне нервування і що це саме робота, а не змагання з невидимим і нерозпізнаним зловмисником. Де ще бувають такі змагання? Рефері флегматично піднімає прапорець і каже: «Вперед!» Ти озираєшся, але, крім тебе, на доріжці нікого нема. «А суперник?» — питаєш. «Вже давно побіг», — відказує рефері і навіть не завдає собі клопоту уточнити, коли саме.
Отже, той, «другий», випереджає тебе з самого початку. Головне — в часі. Він має змогу не тільки спокійно й докладно обміркувати свій злочин, не тільки здійснити його, але й продумати та застосувати усе, що можна, аби приховати його. Після цього тобі кажуть, що й ти можеш стати до гри. На перший погляд — безнадійна справа. Але це з позицій нетерплячих і слабкодухих. Бо отой, «другий», здійснивши все, що мав здійснити, може тільки пасувати. Він неспроможний ані відновити вчинене, ані виправити помилки, яких припустився у мізансценах. А ти все ще можеш діяти й випробовувати всі шляхи, досить тільки навчитися бачити далі свого носа.
Я подивився крізь вікно на чисте небо, яке вже почало холонути, а це означало, що денна вистава підходить до кінця. Деяким людям легко живеться. В цей час вони вже збираються додому. Моя знайома, наприклад, в цю мить, напевно, кладе у свій портфель дорогоцінний стосик зошитів з класними вправами й виходить із школи. Не пам'ятаю, чи казав я вам, що вона живе у Перніку. Це за два кроки звідси, коли взяти до уваги сучасний прогрес транспорту. Я міг з'їздити туди коли завгодно, якби мені не забивали голову невідкладні справи.
А втім, одного разу все-таки з'їздив. Зовсім недавно — минулого року о цій порі. Саме закінчив чергове службове завдання, так що момент видався мені підходящим і для завершення маленької особистої історії. Власне, йшлося про один візит. Ви, певно, догадалися, що я збирався в гості не до своєї тітоньки. Отже, рушив до вокзалу. На площі Леніна, на трамвайній зупинці, помітив магазин квітів і пригадав, що з порожніми руками в гості не ходять. Зайшов у магазин і навмання показав на квіти:
— Прошу, зробіть гарний букет.
Дівчина послужливо заходилася виконувати моє прохання.
— Помер хтось із ваших близьких? — співчутливо запитала вона.
От ненавиджу людей, які розпитують мене. Є професії, де не обійтися без запитань, але ж квітникарство, гадаю, до них не належить. І чого це зі мною кожен розмовляє про мертвих?
— Ніхто не помер, — відказав я. — Невже треба, щоб хтось неодмінно помер?
— Я ж тільки питаю, — відповідає дівчина. — Ці квіти купують здебільшого для похорону…
— Гм… Я не знав, що й серед квітів є становий розподіл. Мені потрібні квіти для молодої дами. Живої. Живої і здорової.
— Так би й сказали, — усміхнулася дівчина. — Тоді я зроблю букет з гладіолусів…
— Робіть з чого хочете, — сказав я. — Аби тільки був гарний. І щоб це сталося до сутінок.
Букет справді вийшов чудовий. Особливо за розмірами. Я просто потерпав від думки, що хтось із колег може помітити мене на вокзалі з цією флорою, яку я притискував до грудей, наче немовля. Але як би там не було, а професійна спритність допомогла мені прослизнути в поїзд й дістатися інкогніто в Пернік. Тут, однак, на мене чекало нове випробування.
— Її немає,—. сказала хазяйка, зацікавлено розглядаючи букет, загорнутий у целофан.
— Де ж вона?
— Не знаю. Нічого не сказала. Якщо не в школі, то, мабуть, поїхала в Софію до матері.
— Гаразд, — сказав я. — Піду в школу. А якщо тим часом повернеться, скажіть, що її питав Антонов і зайде ще раз. До речі, а де школа?
Хазяйка охоче пояснила, все ще зацікавлено розглядаючи букет. Можна подумати, що вона вперше бачить гладіолуси.,