Щоденник Миколки Синицина

— Чого ж ти дивишся, якщо нема чого?

— А ви самі чого прийшли?

— А ми теж ішли, ішли і зайшли. Бачимо — ти тут сидиш, ну й зайшли на тебе подивитись.

— Брешете! У вас, напевне, твердості забракло, от ви й прийшли на бджіл подивитись.

— У нас, — кажемо, — твердості більше, аніж у тебе: ти перший прийшов.

Ми засперечались, у кого більше твердості — у нас чи у нього. Тут почулися кроки. Ми оглянулись і побачили Юрка. Він почув, про що ми сперечались, і каже:

— У вас у трьох немає ніякої твердості.

— Чому?

— Тому що ви розпочали працювати і кинули на півдорозі. У кого є твердість, той не кидає роботи, незважаючи ні на які труднощі.

— А ми й не кинули, — каже Павлик. — Ми просто хотіли трішки відпочити, а тепер знову будемо працювати.

— От і добре! — каже Юрко. — Ви зробіть собі сітки і приходьте. Працюватимемо з усією ланкою. А зараз ідіть, щоб бджоли не пожалили.

— Ми трішки подивимось і підемо, — сказав Павлик.

Ми потихеньку присіли коло вулика і стали дивитись на бджіл. Вони виповзали одна за одною з льотка і летіли по мед. Інші бджоли, навпаки, звідкись прилітали і заповзали у вулик. Коло льотка весь час товпилися бджоли. Ось і ожив наш вулик! На нього було радісно дивитись. Потім ми пішли додому, дістали марлі та дроту й заходилися робити сітки. З цим ділом ми проморочились до вечора, і сітки у нас вийшли гарні. І ніякої нудьги не було.