Щоденник Миколки Синицина
- Автор: Носов Николай Николаевич
- Год: 1973
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Іван Сподаренко
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Щоденник Миколки Синицина». Краткое содержание книги:
До цієї збірки ввійшли твори, які українською мовою ще не видавалися:
Щоденник Миколки Синицина (Повість)
ОПОВІДАННЯ:
Мишкова каша
Дружок
Телефон
Бенгальські вогні
Тук-Тук-Тук
Городники
Фантазери
Сашко
Метро
Льодяник
Автомобіль
Витівники
Латка
Шурко в дідуся
Ляпка
Про Гену
Замазка
Винахідливість
Пригоди Толі Клюквіна
Усе-таки, коли пишеш, час минає непомітніше. Ми ще почекаємо трохи, а тоді підемо назад до дідуся. Можливо, рій уже вилетів. А зараз іще писати більше ні про що.
Того ж дня ввечері
Нарешті у нас є бджоли! От який славний виявився дідусь! Я думав, що всі пасічники бувають злі, бо їх часто кусають бджоли, але цей пасічник виявився цілком хороший і дуже славний. Він не тільки обіцяв нам дати бджіл, а й виконав свою обіцянку.
Коли ми прийшли на пасіку, рій уже сидів у круглій дерев'яній коробці, схожій на сито. Зверху коробка була зав'язана марлею, крізь яку було видно бджіл. Леле, скільки там було бджіл! Прямо якась жива каша з бджіл.
Дідусь зняв марлю і висипав бджіл у нашу пастку, неначе крупи. Ми швидше закрили пастку і вже хотіли бігти додому, але дідусь затримав нас і розповів, як поводитися з бджолами.
Він сказав, щоб ми висипали бджіл у вулик прямо на рамки з вощиною і поставили попервах у вулик годівницю з цукровим сиропом, поки бджоли не запасли для себе меду. Для того щоб зробити годівницю, треба зварити з цукру сироп, налити його в скляну банку й зав'язати шийку шматиною. Потім банку перевернути догори дном і поставити у вулик на рамки. Сироп просочуватиметься з банки, а бджоли потроху смоктатимуть його через шматину.
Крім того, дідусь порадив нам зробити з марлі сітки, щоб надягати на голову, коли ми будемо відкривати вулик, і ще наказав нам зробити димар, щоб підкурювати бджіл димом. Бджоли бояться диму. Вони ховаються від нього у вулик і не розлітаються. Дідусь показав нам свій димар. Це така кругла бляшанка з носиком, а збоку гармошка. В бляшанку кладуть гниляки і розпалюють. Якщо натиснути на гармошку, з носика йде дим.
— Бджільництво — дуже цікаве заняття, — сказав дідусь. — Хто почне займатися бджільництвом, той уже на все життя полюбить бджіл і ніколи не кине цього діла.
— Чому? — здивувалися ми.
— Та так уже, без бджіл йому буде сумно.
Нарешті дідусь відпустив нас, і ми рушили назад. Додому ми повернулися пізно, коли вже почало смеркати. Сергійко поніс пастку з бджолами до себе додому. Ми з Павликом забігли на хвилинку додому, щоб сказати, що вже повернулись, і теж побігли до Сергійка.
Сергійкова мама стала розпитувати нас, як ми жили на дачі. Ми боялися, коли б вона не запитала про тітку Полю, бо не знали, зізнаватися нам, що ми жили в курені, чи краще не зізнаватися. Сергійко навмисне завів розповідати про дідуся-пасічника. Мама слухала, слухала, а тоді запитує:
— А як там тітка Поля поживає?
Ми побачили, що попались, і не знали, що казати, аж тут хтось постукав у двері. Це прийшла Павликова мама і сказала, щоб він ішов вечеряти. Ми полегшено зітхнули, стали показувати їй бджіл і розповідати про дідуся-пасічника. Тут Сергійкова мама знову спитала:
— Що ж ти нічого не розповів про тітку Полю?
Ми знову розгубилися, але тут знову хтось постукав у двері. Це прийшла по мене моя мама. Ми зраділи. Заходилися показувати їй бджіл і розповідати про дідуся.
Моя мама теж стала питати, як ми жили на дачі. Я кажу:
— Добре жили. Нічого собі.
— Не набридли там тітці Полі?
— Ні, здається, не набридли, — кажу я, а сам не знаю, правду я кажу чи ні.
— А до нас тітка Поля не збирається? — запитала Сергійкова мама.
— Ні, — каже Сергійко, — здається, не збирається.
— Нічого не казала про це?
— Ні, не казала.
Це він, звичайно, правду сказав, бо що могла казати тітка Поля, коли ми її не бачили! Не знаю, до чого дійшла б ця розмова, але тут знову хтось постукав. Ми полегшено зітхнули. Двері відчинились, і до кімнат зайшла сама тітка Поля. Ми роззявили від подиву роти, та так і лишилися з роззявленими ротами.
— Здрастуйте! — сказала тітка Поля.
— Здрастуйте! — відповіла Сергійкова мама. — Яким вітром до нас?
— Та ось із колгоспу йшла до міста машина, і я приїхала, — сказала тітка Поля.
Тут почалося найцікавіше. Тітка Поля простягла Сергійкові руку:
— Здрастуй, Сергієчку!
Сергійко почервонів, як варений рак.
— Здрастуйте, тітонько Полю!
— Стривайте, як це — здрастуйте? — каже Сергійкова мама. — Хіба ви сьогодні не бачились?
— Де ж ми могли бачитися? — здивувалася тітка Поля.
— Як — де? В Шишигині.
— Та я вже три дні як не була в Шишигині. Я в колгоспі працювала, в Тарасівці.
— А ви де були? — запитала Сергійкова мама.
— Ми — в Шишигині, — каже Сергійко. — Але ж будинок там було замкнено.
— А навіщо нам будинок? Ми в курені жили…
— В якому курені?
— Ну, побудували з гілля курінь і жили.