Щоденник Миколки Синицина

— І зовсім не гарний. Тут у мене якийсь пришелепкуватий вигляд вийшов.

— Зовсім не пришелепкуватий. Просто рот трішечки відкритий, тому що ти усміхаєшся, а вигляд нормальний. Дуже навіть розумний вигляд.

Це Галя, напевне, навмисно сказала, щоб мене втішити. А може, у мене насправді розумний вигляд, тільки мені самому непомітно? Не знаю…

Тільки на карточках я чомусь завжди виходжу погано. У житті я вродливий, а тільки-но знімусь, обов'язково не такий. Ось і на цій карточці. Рот нехай уже, це я сам винен, а ніс чому такий? Хіба у мене такий ніс? У мене гарний, а тут він задирається догори, ніби кома. А вуха? Хіба у мене вуха стирчать, як самоварні ручки? Ну нічого. Все-таки я трохи схожий. Можна впізнати, що це мене зняли, а не когось іншого. Якась схожість є.

Головне — вулик добре вийшов. І ми із Сергійком та Павликом попереду всіх, на найвиднішому місці.

Коли ми йшли додому, Сергійко сказав:

— І навіщо ми наперед вилізли! Навіть незручно якось! Можна подумати, що ми найголовніші в цій роботі.

— Правда, — каже Павлик. — Діла не зробили, навіть кинули, а коли і без нас усе вийшло, то ми наперед ліземо. Тепер усі про нас думатимуть, що ми хвальки.

Дома я думав про похваляння. Що таке похваляння? Чому люди хваляться? Ось наприклад, деякі вважають, що вони дуже добрі, і всім торочать, які вони добрі. А навіщо про це казати? Якщо ти добра людина, то й без слів видно, що ти добра, а якщо ти недобра людина, то хоч скільки кажи, все одно тобі не повірять. А то є ще такі люди, які уявляють, що вони дуже красиві, і всім про це розповідають. А чого про це говорити, якщо й так видно, красивий ти чи некрасивий. А то ще трапляються такі люди, які уявляють, що вони страшенно розумні, і от вони базікають, базікають, навіть про те говорять, чого самі не тямлять. І отут-то всі бачать, розумні вони чи не розумні. По-моєму, похваляння — це просто дурощі. Дурному завжди чомусь здається, що він кращий за інших, а розумний тямить, що інші, може, ще кращі за нього, тож і хвалитися нічим.