Голодні ігри

Я не могла піти собі додому. Бо там на мене глядітиме своїми порожніми очима мати, та й нема сили дивитися на маленьку сестричку із запалими щічками і порепа-ними губами. Я просто не могла повернутися туди з порожніми руками, в ту наповнену димом кімнату: потому як у нас скінчилося вугілля, я палила грубку вогким хмизом, який збирала на узліссі.

Якимось чином я опинилася на брудній вузенькій вуличці позаду крамниць для багатіїв. Самі крамнички — на першому поверсі, а їхні власники мешкають на другому. Я опинилася на задвірках. Мені запам яталися порожні грядки (ще не прийшов час їх засіювати), кілька прив’язаних у сараї кіз і промоклий до кісток скоцюб-лений собака, який стояв посеред калюжі болота.

В Окрузі 12 під страхом смерті заборонено красти. Але раптом мене осяяло — на смітниках могли бути якісь поживні недоїдки. А збирати сміття — це не крадіжка. Можливо, там буде кістка з різниці чи гнилі овочі з бакалії. Те, чого не їв би ніхто, окрім моєї сім ї… Як на зло, сміття нещодавно вивезли.

Коли я проходила повз пекарню, до мене долинув запах свіжого хліба, і від цього мені аж у голові запаморочилося. Всередині пашіла піч, і золоте тепле сяйво, яке вона випромінювала, виливалося на вулицю крізь прочинені двері. Я стояла як укопана, зачарована теплом і яскравим світлом, аж поки крижаний дощ не спіймав мене у свої лабети і не розвіяв чарів. Я зазирнула під покришку смітника біля пекарні — він також виявився безнадійно порожнім.

Аж раптом я почула лемент і підвела очі. На мене розкричалася дружина пекаря: вона вимагала, щоб я забиралася геть, а то вона викличе миротворців, і все повторювала, як їй набридли ці обідранці зі Скиби, що постійно риються у її смітнику. її слова жорстоко ранили мене; я не знала, що сказати на свій захист. Я обережно опустила покришку і відступила на крок, і саме тоді помітила його — світлочубого хлопчину, який визирав із-за спини матері. Я вже бачила його в школі. Він був одного зі мною віку, але я не знала його імені. У міських дітей своя компанія. Потім жінка, досі пирхаючи від люті, повернулася в пекарню, але хлопець, мабуть, спостерігав за мною і бачив, як я завернула за свинарник і сперлася на яблуню. Зненацька я усвідомила, що мені таки доведеться йти додому з порожніми руками. Коліна підкосилися, і я поволі сповзла на землю. Ось і все. Я була занадто хвора, занадто слабка і втомлена — о, як мені хотілося відпочити! «Нехай викликає миротворців, і нехай нас заберуть до притулку, — подумала я. — А ще ліпше померти просто тут, під дощем».